Уявімо, що гортаємо стрічку й бачимо новину: кав’ярню біля корпусу, де ми завжди беремо каву між парами, закривають через санітарну перевірку. Ми й самі у вівторок бачили, що вона зачинена. Шкода. Через два дні той самий паблік пише, що це помилка: кав’ярня працює, жодної перевірки не було. «Ну й добре», – думаємо й забуваємо. А за тиждень подруга кличе туди на каву, і ми раптом ловимо себе на думці: «Може, краще в іншу? Там же щось було з санітарією…». Ми ж пам’ятаємо, що це спростували. Чому тоді сумнів нікуди не подівся? Психологи вивчають це явище вже десятиліттями, і справа тут не в неуважності.
Знаємо, що це фейк, але все одно на нього спираємося
У когнітивній психології це називають ефектом продовженого впливу (continued influence effect): спростована інформація продовжує впливати на наші висновки, навіть, коли ми пам’ятаємо, що її спростували. Один із перших таких експериментів провели психологи ще в 1988 році. Учасники читали серію коротких повідомлень про пожежу на складі. На початку йшлося, що в підсобці зберігалися фарби й газові балони. Трохи згодом приходило уточнення: це помилка, підсобка була порожня. Потім учасникам ставили запитання, наприклад: «Чому дим був таким густим і їдким?» І в поясненнях вони далі спиралися на фарбу: дим, мовляв, був густим, бо вона горіла. Водночас у таких експериментах на пряме запитання люди правильно згадували, що інформацію про фарби спростували. Ось головний парадокс цього явища. І саме він стоїть за нашим «там щось було з санітарією». Спростування змінює нашу відповідь на пряме запитання «це правда?». Але не завжди змінює те, як ми міркуємо далі.
Чому «цього не було» залишає прогалину
Коли ми дізнаємося про подію, то складаємо в голові її пояснення: що сталося та чому. Фарба в підсобці пояснювала густий дим. Санітарна перевірка пояснювала, чому кав’ярня у вівторок була зачинена. Спростування прибирає хибне пояснення, але саме по собі не дає нового. Дим усе одно був густим, двері все одно були зачинені, а чому – тепер незрозуміло. І тоді в історії ніби залишається порожнє місце. Якщо нової версії немає, стара може залишатися найпростішим доступним поясненням. І саме до неї ми тягнемося, коли треба швидко зробити висновок.
Це не єдине пояснення ефекту, але на його користь свідчить експеримент американських психологів 1994 року. Коли частині учасників разом зі спростуванням давали іншу причину пожежі – сліди підпалу. Фарбу вони згадували значно рідше. Для нашої кав’ярні це могло б звучати так: у вівторок вона не працювала, бо ремонтували кавомашину. А чутка з’явилася, бо хтось побачив зачинені двері й сам додумав причину. Тепер у події є пояснення, і за стару історію вже важче зачепитися. Важливо лише, щоб нове пояснення було перевіреним: інакше одна чутка просто замінить іншу.
Знайоме – ще не правдиве
Є й другий механізм – ефект ілюзорної правди (illusory truth effect). Твердження, яке ми вже десь бачили, часто здається нам правдоподібнішим за нове. Одне з перших досліджень цього ефекту провели американські психологи ще в 1977 році: твердження, які студенти бачили повторно, вони з кожним показом оцінювали як правдивіші – і правдиві, і хибні. Найнеприємніше те, що не рятує навіть знання. Майже через сорок років, у 2015 році, інша група американських дослідників перевірила це на людях, які знали, що сарі – індійський жіночий одяг. Але після одного повторного показу фраза «сарі – це шотландська спідниця» все одно здавалася їм трохи правдоподібнішою. Одна з причин – знайомий текст читати легше. А це відчуття легкості ми непомітно приймаємо за ознаку правди.
Тепер порахуймо, скільки разів ми бачили чутку про кав’ярню: у пості, сторіз, чаті групи і навіть у самому спростуванні. Буває й так, що з часом ми краще пам’ятаємо саму тезу, ніж те, що її спростували. Це помітили дослідники поведінки споживачів у 2005 році. Насамперед це стосувалося старших учасників: через три дні вони частіше забували, що твердження позначали як неправдиве, а саме твердження залишалося знайомим. Ба більше, повторне «це неправда» робило його для них ще знайомішим. І згодом вони частіше помилково вважали його правдою.
То фейк краще взагалі не згадувати?
Здавалося б, так: якщо повторення робить хибне твердження знайомим, навіщо показувати його ще раз? Але тут є пастка. Спростування без самого твердження часто незрозуміле: людина просто не знає, що саме ви спростовуєте. Цим питанням займаються, зокрема, когнітивна психологиня Бріоні Свайр-Томпсон з Північно-Східного університету в Бостоні та дослідники з Університету Західної Австралії. Їхні дослідження показують, що спростування працює краще, коли називає конкретне хибне твердження. А побоювання, що сама згадка фейку зробить гірше, підтверджується рідко. Тобто спростування таки працює: люди менше вірять фейку. Але повністю прибрати його вплив саме заперечення не може.
Тож питання радше в тому, скільки уваги забирає фейк і чи отримує аудиторія натомість правильну версію. Спрощено таку структуру спростування радить посібник The Debunking Handbook 2020, а в журналістиці її часто називають «сендвічем правди».
Почніть із факту. Що насправді сталося?
Назвіть фейк. Один раз і коротко: що саме неправда.
Дайте альтернативне пояснення: як було насправді і звідки взялася помилка. Поверніться до факту.
Останньою має залишитися правильна версія.
Для кав’ярні це виглядало б так: «Кав’ярня біля корпусу працює у звичному режимі. Раніше в мережі писали, що її закрили через санітарну перевірку, – це неправда. У вівторок заклад не працював через ремонт кавомашини. З середи кава знову є». Ця структура зручна, але не чарівна. Коли у 2025 році команда Свайр-Томпсон порівняла її з простішим форматом – спершу фейк, потім факти – обидва варіанти в цих експериментах добре спрацювали і переваги «сендвіча» не знайшли. Тож «сендвіч» – радше зручна підказка, щоб нічого не пропустити. Головне, щоб спростування було чітким і пояснювало, що сталося насправді.
Що можемо зробити ми самі
Спростовують не лише журналісти. Ми самі щодня пишемо в чат групи «та це фейк». Ось три прості речі.
Шукайте, що сталося насправді. Самого «це фейк» замало: на місці хибної історії має з’явитися правдива.
Не «розганяйте» фейк навіть заради жарту: так він потрапляє до тих, хто його ще не бачив. Якщо про нього все ж треба розповісти, одразу додайте правильну інформацію і джерело, яке її підтверджує.
Перевіряйте, що саме ви пам’ятаєте. Якщо після спростування залишилося «там щось було», поверніться до самого спростування й подивіться, що сталося насправді, а не відновлюйте історію з пам’яті.
Коли ця уявна історія про кав’ярню знову спливе в пам’яті, пригадаймо не лише те, що це був фейк. Пригадаймо, що було насправді: у вівторок там ремонтували кавомашину. Бо хороше спростування прибирає неправильну історію і залишає на її місці правильну.
Марфа Бігдаш
