08 Вересня 2026

Який він, той Відень?

Напевно, кожного разу, коли ти їдеш в іншу країну, в голові завжди малюєш певну картинку, як все має відбуватися. Австрія для мене здавалася доволі передбачуваною – стриманою, правильною, трохи суворою, можливо, навіть сірою. Відень у цьому пейзажі складався переважно з музеїв, палаців, опери, класичної музики та людей, які дуже серйозно ставилися до правил. А потім я приїхала, і перше враження було саме таким, як я й уявляла – холодно та сіро. Я дивилася на місто крізь вікно дорогою від вокзалу, і було складно повірити, що це місце стане моїм домом на наступні кілька місяців. Зрештою, саме з цього відчуття – «невже тепер це мій дім?» – і почалася моя історія студентської мобільності Erasmus+ у Віденському університеті.

Місто, яке не закінчується після лекцій

Моя мобільність у Віденському університеті випала на літній семестр – дуже насичений час культурного життя у Відні. І дуже швидко я зрозуміла: це місто зовсім не закінчується після завершення лекцій. У моєму уявленні Відень був містом музеїв, театрів і високої культури. І все це, звичайно, там є. Причому в такій кількості, що за п’ять місяців я так і не встигла побачити всього, що хотіла. Але Відень – це ще й спорт, сальса просто неба, фестивалі, студентські події, виставки, концерти та десятки можливостей провести вечір так, як тобі хочеться. Місто ніби постійно запитує: «Ну і чим ти хочеш зайнятися сьогодні?» Можна піти в музей, танцювати бачату навпроти Гофбурґу, помалювати на полотнах разом з друзями, скупатися в Дунаї, піти на фестиваль, відвідати філармонію, зібратися на пікнік або ж подивитись фільм просто неба. Ким би ти не був, що б не любив, Відень завжди матиме що запропонувати.

1 травня і культурний шок

Окремо мене вразило те, наскільки австрійці цінують відпочинок. Кількість державних вихідних спочатку здавалася мені чимось майже неймовірним. Я дивилася на календар і думала: невже знову вихідний? Згодом зрозуміла: а чому, власне, ні? Особливо добре це відчувається 1 травня. Якимось чином святкування Дня праці перетворилося у Відні на техно-рейв посеред білого дня у Музейному кварталі. На перший погляд, все виглядало трохи сюрреалістично: ти у Відні, навколо – архітектура, музеї, культурні простори, а посеред усього цього люди танцюють. Пізніше я зрозуміла, що це не випадковість, а частина місцевої культури святкування і свободи.

Музейний Відень

За ці п’ять місяців я побувала в дуже багатьох музеях і культурних просторах. Але особливо мені запам’яталася галерея «Альбертина». Не лише через мистецтво, а й через нетворкінгові заходи щосереди. Просто уявіть музей, який після 19:00 перетворюється на вечірку. Знову Відень суперечить моїм очікуванням.

Євробачення під дощем

Деякі моменти важко описати словами. Одним із них стало Євробачення. Скажу чесно, я ніколи активно не слідкувала за конкурсом, лише за представниками України і, звісно, хто переміг в кінці. Але коли все місто зупиняється і починає жити Євробаченням, залишитися байдужим просто неможливо. Я досі пам’ятаю: йде дощ, ти разом з друзями стоїш у євромістечку, навколо величезний натовп, сцена, проєктори. Ви дивитеся виступи, жартуєте, мокнете під дощем, приходить час голосувань – і лунає пісня «Vienna» Біллі Джоела, символ Відня, юності і дорослішання. І за секунду весь натовп починає в унісон повторювати слова. Ти стоїш посеред цього натовпу й розумієш: у цьому місті, мабуть, справді можна знайти місце для кожного.

Дунай, фестивалі й українське літо

Літом Відень оживає ще більше. Я побувала на «Donauinselfest» – найбільшому у світі фестивалі під відкритим небом із вільним входом. Три мільйони людей, шість кілометрів острова, 22 сцени – я ще ніколи не відвідувала подію такого масштабу. А потім випадково натрапила на афішу українського фестивалю і вже незабаром святкувала Івана Купала біля Дунаю. Саме український фестиваль став одним із найнезабутніших та найтепліших моментів обміну. Бо мобільність – трохи дивна річ. Ти їдеш в іншу країну, щоб побачити щось нове, познайомитися з іншими культурами, вийти зі зони комфорту. А потім раптом опиняєшся на українських вечорницях у Відні, кружляєш у танці з друзями з різних країн і розумієш, що дім іноді можна знайти дуже далеко від дому.

Спекотна сесія

Звичайно, мобільність складалася не лише з фестивалів, музеїв і красивих заходів сонця. Згодом прийшов і час іспитів, і моя сесія припала під час теплової хвилі в Європі – сильної спеки, коли температура вдень сягала 42°C, а вночі не опускалася нижче 27°C. Коли вчитися в кімнаті чи бібліотеці вже просто фізично неможливо, залишається один варіант – йти до річки. Ми купалися, вчилися, знову купалися, знову вчилися – і так по колу. Бо іноді студентське життя не дає тобі вибору між «відпочити» і «підготуватися до іспиту». Воно просто каже: роби і те, і інше одночасно. І, якщо чесно, саме такі моменти потім згадуються найтепліше.

Маленькі моменти великої пригоди

Якщо мене запитати, який один момент із мобільності я пам’ятаю найбільше, я, мабуть, не зможу відповісти. Бо цей досвід не складається з одного великого моменту. Він складається з маленьких. З того, як я каталася на каруселі. Як пропустила автобус у Будапешті. Як танцювала під техно 1 травня. Як вболівала за Лелеку на Євробаченні. Як кружляла на українських вечорницях із друзями з інших країн. Як танцювала бачату навпроти Гофбурґу. Як купувала піту. Як потрапила на вечірку в обсерваторії. Як дивилася на місяць під величезним телескопом. Як проживала захід сонця на пагорбі Шенбрунн. Як дивилась фільм на траві під відкритим небом. Як бігала вечірнім містом. Як подорожувала під час весняних канікул. Можливо, саме з таких моментів і складається справжній досвід мобільності – не з великих подій, а з десятків маленьких історій, які спочатку здаються звичайними, а потім раптом стають найціннішими спогадами.

А потім настав липень

Мабуть, найскладнішою частиною мобільності виявилося не навчання, не інша система оцінювання і навіть не життя іноземною мовою. Найскладніше було поїхати і попрощатися з Віднем, з людьми, які за кілька місяців стали близькими, і з життям, яке ще зовсім недавно здавалося тимчасовим. Сльози. Листівки. Обійми й обіцянки зустрітися знову. А ще я отримала записану касету з музикою цього періоду. Мені здається, це один із найкращих символів того, чим для мене стала ця мобільність. Бо деякі спогади хочеться не просто пам’ятати, а натиснути «play» і знову на кілька хвилин опинитися там.

Коли чуже місто стає знайомим

До поїздки я уявляла Австрію стриманою, строгою і трохи сірою. А повернулася з зовсім іншим відчуттям. Австрія виявилася неймовірно яскравою, живою та різною. Місцем, де є палаци й техно-вечірки, музеї й фестивалі, опера й сальса просто неба, тиша музею та шум натовпу біля Дунаю. І, мабуть, найважливіше – місцем, де кожен може знайти собі простір під сонцем. Хтось знайде його в музеї. Хтось – на танцполі. Хтось – на футбольному полі. Хтось – біля Дунаю. Хтось – у бібліотеці під час підготовки до іспиту. А хтось, як я, знайде його в усіх цих місцях одразу. Мобільність змінила мене не якоюсь однією великою подією. Вона змінила мене поступово – через людей, незаплановані поїздки, вечори бачати, активні ранки, навчання, музеї, щирі розмови й маленькі пригоди, які спочатку здавалися просто частиною звичайного дня. І, мабуть, саме тому, коли я думаю про Відень зараз, я вже не бачу холодного березневого міста. Я бачу людей. Музику. Дощ. Танці. Дунай. І місто, яке одного дня перестало бути чужим.

Вікторія Калинюк

Інші статті