У рідних стінах Львівського національного університету імені Івана Франка народжуються не лише професійні історії, а й особливі людські зв’язки. Тут зустрічаються однодумці, знаходять спільну мову майбутні колеги, а іноді починаються історії, у яких Університет стає не просто місцем роботи чи навчання, а частиною спільної долі. Саме так сталося з Андрієм та Галиною Яценками – подружжям, яке поєднало любов одне до одного з любов’ю до слова, творчості та університетської спільноти.
Андрій Яценко – заступник декана факультету журналістики з наукової і навчально-методичної роботи, доцент кафедри медіариторики та мовної комунікації факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Галина Яценко – доцентка кафедри української преси факультету журналістики. Обоє навчають студентів, працюють над спільними проєктами, творять і надихають. І хоча кожен із них має свій стиль, разом вони утворюють особливий творчий дует, у якому завжди є місце для діалогу та підтримки.
Їхня історія – це своєрідний текст, який вони пишуть удвох уже багато років. У ньому є спільні сюжети й особисті відкриття, професійні виклики й творчі експерименти, серйозні розмови та жарти, зрозумілі, мабуть, лише їм двом. А ще – вміння бути поруч, чути одне одного, підтримувати в непрості моменти й радіти успіхам кожного так, ніби це спільна перемога. Як двом людям, які щодня працюють зі словом, вдається знаходити слова одне для одного? Чи легко поєднувати роботу, творчість і сімейне життя? Що стає джерелом натхнення? І зрештою, у чому секрет їхнього особливого тандему? Про любов, Університет, спільні проєкти та мистецтво бути разом – наша розмова з Галиною та Андрієм Яценками.
З чого починається «довго і щасливо»
У дитинстві кожен із нас мріє про щось особливе, цікавиться певними речами й уявляє своє майбутнє. Ким ви мріяли стати та що вас найбільше захоплювало в ті роки?
Галина Яценко: У моїй сім’ї склалася справжня династія вчителів: бабуся, мама, тато, бабусина сестра з чоловіком та їхні діти, а також мої двоюрідні брат і сестра. Тому з дитинства я також уявляла себе у цій професії. Щоправда, дуже довго не могла визначитися з майбутнім фахом, адже мама – математик, а тато – історик, хоча мені самій більше подобалися точні науки. Я завжди брала участь в олімпіадах із математики, фізики, хімії, української мови та літератури. І навіть мала кращі результати саме з точних наук: зокрема, посіла друге місце в області на олімпіаді з фізики. До того ж цей предмет викладав мій хрещений. Тому спочатку я замислювалася над вступом на фізичний факультет, але вже у дев’ятому класі вирішила, що все-таки оберу історичний факультет. Тато дуже цікаво проводив уроки: ще в 90-х роках використовував інтерактивні завдання, і мені це надзвичайно імпонувало. Я й сама уявляла, як колись стоятиму біля дошки, проводитиму уроки, розповідатиму дітям про Симона Петлюру та Романа Шухевича. Навіть бачила себе вчителькою саме в тій сільській школі, де колись навчалася. Хоча ми жили в місті, часто їздили до села, адже там працювали мої батьки.
Однак у десятому класі мої вподобання знову змінилися, і я почала більше орієнтуватися на українську мову та літературу. Дуже надихала наша вчителька: вона завжди хвалила мої роботи, навіть цитувала їх. Я добре писала твори, тож подумала, що, мабуть, оберу українську філологію. Водночас ще задовго до цього я активно брала участь у різноманітних конкурсах, адже писала поезією. Їздила на районні, міські та обласні конкурси, де часто посідала призові місця. У мене навіть досі збереглася ціла папка з грамотами тих часів. Після одного з конкурсів нас повели на екскурсію до Львівського університету. Раніше я вже бувала тут на олімпіадах, під час яких нас вітали в Актовій залі, але цього разу випала нагода пройтися університетськими коридорами. На третьому поверсі я побачила вивіску факультету журналістики із зображенням красивого золотого пера. Саме такою вона була ще у 2001 році. І тоді вперше подумала: а може, журналістика? Щоправда, журналістів у нашій родині не було. Спочатку бабуся навіть відмовляла мене від такого вибору, казала, що ця професія небезпечна і не для жінки. Однак я вже потроху починала визначатися з майбутнім фахом: спершу дописувала до нашого районного видання, а згодом надіслала свою першу статтю до «Молодої Галичини». Це був матеріал про значення української пісні. У відповідь мені навіть надійшов лист із редакції із запрошенням приїхати на знайомство.
Тоді я й вирішила, що, мабуть, вступатиму на факультет журналістики. Саме в той період, за часів ректорства Івана Олександровича Вакарчука, запровадили тестування для обдарованої сільської молоді. Я вступала за результатами цих тестів і вже у травні стала абітурієнткою, ще до закінчення одинадцятого класу. Для мене це була надзвичайно важлива подія. Адже то були 90-ті роки, коли батькам, які працювали вчителями, не виплачували зарплати. Мені казали: якщо не вступиш на бюджет, то, найімовірніше, ми не зможемо оплачувати твоє навчання. Тому я дуже зраділа, коли все вдалося, адже завжди любила вчитися. Не лише виконувала домашні завдання одразу після уроків, а й опрацьовувала теми наперед. Мала навіть таку звичку: спершу розв’язувала задачі з алгебри та фізики, а ввечері могла годинами читати. Звісно, через це зір постраждав ще більше, але читання й досі залишається одним із моїх найулюбленіших занять.
Андрій Яценко: Моя історія вибору професії теж була доволі цікавою. Спочатку я замислювався над трьома абсолютно різними напрямами, одним із яких була медицина. Крім того, дядько дуже наполягав, щоб я став священником, і певний час я навіть розглядав таку можливість. Однак зрештою обрав журналістику.
Я вступав до Університету 1993 року. В один день ми складали тести з різних предметів: української мови та літератури, історії, географії й іноземної мови. Найкраще мені давалися українська мова та література, дещо складніше було з історією, а іноземну мову я знав досить добре. Зрештою за результатами цих випробувань потрапив на бюджетну форму навчання. Згодом зрозумів, що це було справді диво, адже багато абітурієнтів готувалися з репетиторами. Фінансове становище моєї родини на той час, на жаль, не дозволяло батькам оплачувати такі заняття, тому я вчився самостійно. Навіть пригадую, як наші знайомі й родичі зустрічали маму й тата та казали: «Шкода, такий розумний хлопець, але він точно не вступить до Львівського університету». Мене настільки переконали в тому, що я не вступлю, що й сам почав у це вірити. Одного разу, коли я був у місті й і ще не знав результатів, до мене підійшла знайома й сказала: «Ти не хвилюйся, що не вступив». А я ж іще навіть не знав, чи вступив! Тому, коли все з’ясувалося, надзвичайно зрадів. Хоча, з іншого боку, я все-таки закінчив школу із золотою медаллю, як і Галина Володимирівна, тож мав хороший рівень знань. Тепер розумію, що вибір журналістики, мабуть, був для мене доленосним.
Галина Яценко: До речі, мої родичі казали, що нарешті я вступила туди, куди вони самі колись мріяли потрапити. Моя бабуся свого часу вступала на хімічний факультет Львівського університету, але переплутала час іспиту. Тоді ще не було гаджетів, тож вона перевірила розклад за тиждень до призначеної дати, а коли прийшла, з’ясувалося, що іспити вже відбулися. Бабуся дуже плакала, а згодом здобула освіту в Івано-Франківську на історико-філологічному факультеті. Мій тато теж дуже хотів вступити на історичний факультет, але тоді служив в армії. Він демобілізувався на день пізніше, ніж потрібно було, і коли приїхав подавати документи, прийом уже завершився. А ось мій двоюрідний дідусь навчався у Львівському університеті на факультеті іноземних мов. Він був остарбайтером і дуже добре знав німецьку. Викладачі навіть просили його допомагати з перекладами. Він називав мене «Галюня» і казав, що я мушу там навчатися.
Ви познайомилися ще тоді, коли обоє працювали на факультеті журналістики. Як із колег народилася пара? Чи пам’ятаєте, коли зрозуміли, що між вами є щось більше за професійні стосунки?
Андрій Яценко: Уперше я побачив Галину Володимирівну на своєму курсі під час практичного заняття з «Української мови в засобах масової інформації». Це був 2001 рік. На роботу прийшов у 2000-му, тож ця група була однією з перших, у якій довелося проводити заняття. Саме тоді я звернув на неї увагу як на людину, яка дуже добре знала українську мову. Звісно, тоді я й гадки не мав, що щойно зайшов до авдиторії, де сидить моя майбутня дружина.
Галина Яценко: Ми його боялися! Коли йшли на пари до Андрія Миколайовича, серце опускалося в п’яти, а руки тремтіли. Серед молодих викладачів він був, мабуть, найвимогливішим, тому до його занять готувалися дуже ретельно. Пам’ятаю, якось тато запропонував під час перерви прогулятися парком Франка. А я йому кажу: «Тату, я не можу, потрібно ще раз усе повторити, бо в нас асистент Яценко!» Тато потім довго згадував цю історію та сміявся з неї. У мене вдома, на горищі, досі збереглися роботи з підписами Андрія Миколайовича. На них стояли оцінки «Чудово», «Відмінно», а поруч − його такий «міністерський» підпис.
Андрій Яценко: Я люблю жартувати. Пам’ятаю, як після іспиту, який приймала Марія Григорівна Яцимірська, зустрів Галю в коридорі. Вона йшла сходами й сказала:
— Я склала іспит.
Я, як завжди, з цілком серйозним виразом обличчя запитав:
— Невже склали?
Вона здивувалась і додала:
— На відмінно!
У мене такий гумор: можу сказати щось із абсолютно серйозним виразом обличчя, і не всі відразу розуміють, жартую я чи ні. Саме з цього й почалися наші стосунки. Ми й досі постійно жартуємо одне з одного. Інакше, мабуть, не витримали б у цьому світі! Знайомі часто запитують, що про нас думають сусіди, адже в нас постійно чути сміх і розмови. Ми практично не замовкаємо ні на мить − хіба що вночі. Та й кіт у нас теж не мовчить! Усі говорять паралельно, кожен про своє.
Галина Яценко: Наші стосунки зав’язалися вже пізніше, коли я закінчувала університет. У 2006 році вступила до аспірантури, а в 2007-му прийшла працювати на факультет. Тоді ми познайомилися вдруге.
Андрій Яценко: Пригадую, як Галина Володимирівна спускалася сходами в елегантному пальті та капелюшку. Мене настільки вразив її вигляд, що я навіть подумав: «Боже, який стиль! Як людина вміє себе подати!» Здавалося б, звичайний буденний день, але вона мала такий незвичний і вишуканий вигляд, що одразу вирізнялася серед інших.
Галина Яценко: Я була секретарем екзаменаційної комісії, тож після іспитів у мене залишалося чимало робіт. Їх було дуже важко нести на кафедру, адже вона розташована аж на четвертому поверсі. Але Андрій завжди приходив на допомогу, і мені було надзвичайно приємно. До того ж на кафедрі тоді працювала моя однокурсниця, до якої час від часу заходила. Під час таких зустрічей я поступово відкривала для себе Андрія з іншого боку. Мене вразили його турботливість і почуття гумору.
Андрій Яценко: Ми весь час жартували, і зрештою це зблизило нас настільки, що ми одружилися. Зустрічалися довго, але не тому, що я в чомусь сумнівався чи не був упевнений у своєму виборі. Одружився я доволі пізно − мені тоді було 35 років. Усі в родині вже давно махнули рукою: вважали, що так і залишуся самотнім, навіть намагалися мене посватати. Але я вірив, що те, що має бути моїм, обов’язково буде. Довго шукав, але зрештою знайшов − на все життя.
Галина Яценко: Ми зустрічалися два роки − з 2009-го до 2011-го, хоча на каву почали ходити ще у 2008 році.
Андрій Яценко: Ми обійшли всі кав’ярні та ресторани Львова, багато спілкувалися. Зараз, звісно, вже не так часто кудись ходимо. Наша історія була доволі незвичною. У 2012 році Галина захищала кандидатську дисертацію, присвячену публіцистиці Івана Франка, у Запоріжжі. Той період був для нас дуже напруженим: захист відбувся в червні, а вже за місяць ми святкували весілля у Трускавці. Практично все організовували самостійно, адже батьки жили далеко. Трускавець ми обрали не випадково. Через Євро-2012 у Львові було складно все організувати, тож вирішили провести святкування за межами міста. Ми одружилися 28 липня 2012 року. Відтоді й почалося наше сімейне життя.
Якби вашу історію кохання потрібно було описати в короткому оповіданні, яку назву ви б йому дали й чому?
Галина Яценко: Я б назвала його «На все життя». За характером я доволі консервативна − і в побуті, і в стосунках. Коли закохуюся, то розумію, що це почуття буде зі мною на все життя. Звичайно, у мене було перше й друге кохання, але то були радше дитячі романтичні захоплення. А тут прийшло справжнє почуття, яке з часом, коли вщухли перші пристрасті, переросло в міцну любов. Упевнена, що це на все життя, адже вже не уявляю ні дня, ні хвилини, ні, мабуть, навіть секунди без свого Андрійка. Ми вже навіть сміємося з того, що він сидить на нарадах чи факультетських звітах і весь час листуємося. Я іноді йду вулицею і мушу зупинитися біля якогось будинку, бо потрібно негайно відповісти й прочитати, що він мені написав.
У нас дуже міцний зв’язок. Ми настільки добре відчуваємо одне одного, що часом я лише починаю формулювати якусь думку, а Андрійко вже її закінчує. Ми навіть стали однаково думати. Рідні кажуть, що ми перейняли одне в одного чимало висловів. Наприклад, я навчила Андрія деяких слів із бойківської говірки. Пригадую ще один кумедний момент із підготовки до весілля. Коли ми замовляли торт і домовлялися з фотографами, люди часто не могли зрозуміти, хто з нас наречений, а хто наречена. Через зовнішню схожість дехто навіть думав, що ми брат і сестра. Нам не раз зауважували, що ми дуже схожі, і, мабуть, із роками це стало ще помітніше − не лише зовні, а й у звичках, способі мислення та навіть манері говорити. Наступного року буде вже 15 років, як ми разом.
Андрій Яценко: А я б назвав його «Ти моя». Одразу згадав пісню Павла Табакова, яку дуже люблю. Саме під неї ми танцювали перший весільний танець.
Сучасна журналістика: нові виклики та можливості
Якими якостями та навичками, на вашу думку, має володіти сучасний журналіст? Що допомагає йому розвиватися у професії та залишатися вірним її основним принципам?
Андрій Яценко: Хоча я переважно викладаю мовні дисципліни та курси, пов’язані з креативністю, звісно, вважаю, що журналіст має бути грамотним. Для мене це принципово важливо. Я навіть жартую зі студентами першого курсу й запитую: «На вашу думку, що для мене є показником того, що людина добре володіє українською мовою?» Вони висловлюють свої припущення, а потім я кажу: уміння відмінювати кількісні числівники. Водночас завжди наголошую студентам, що ціную в журналістах здатність співпереживати, бути емпатійними. Мені дуже подобається вислів, що говорить правильно не той, хто правильно говорить, а той, хто робить це щиро. Тож, попри важливість мовних, етичних та інших професійних стандартів, переконаний, що журналістові передусім необхідні емпатія та щирість.
Галина Яценко: На мою думку, журналістові необхідні три якості: аналітичне мислення, національний стрижень та вміння доступно пояснювати складні речі. І це не лише тому, що я викладаю історію української журналістики. Переконана, що в молодої людини має бути добре сформована національна ідентичність, адже без нашого минулого в нас точно не буде майбутнього. Другий складник − аналітичне мислення. Я завжди кажу студентам: хорошими практиками ви обов’язково станете, адже знання, здобуті на факультеті, та професійні навички зможете застосовувати й удосконалювати під час роботи в медіа. Однак не менш важливо розуміти світ навколо себе: усвідомлювати, що в ньому є цінним, бачити за кожною подією певну історію та її контекст. Адже кожна з них може бути початком, завершенням або частиною чогось більшого − масштабного національного чи світового процесу. Третій складник − уміння зрозуміло доносити цю інформацію до авдиторії. Не всі читачі мають достатні знання з історії, а частині старшого покоління, можливо, ще бракує навичок критичного мислення, хоча сьогодні є чимало курсів із медіаграмотності. Тому журналіст повинен уміти писати просто й доступно, зокрема й на історичні теми. На заняттях з історії української журналістики я часто пояснюю студентам різницю між тим, як писати про історію медіа та як висвітлювати історію в медіа. Саме ці три складники вважаю визначальними.
Повномасштабна війна змінила український медіапростір. Які найважливіші зміни відбулися у журналістиці за цей час і які виклики залишатимуться актуальними й надалі?
Андрій Яценко: Мені бракує якісної аналітики. На заняттях я кажу студентам, що мені шкода людей, які працюють із новинною стрічкою. Вони не завжди мають змогу продемонструвати свою креативність, адже ця робота певною мірою автоматизована: потрібно проаналізувати інформацію з інших джерел і подати її у форматі новини. У результаті матеріали стають однотипними й мало чим відрізняються від публікацій на інших ресурсах. А мені хотілося б бачити більше креативності − у заголовках і початках матеріалів. Розумію, що людина, яка працює з новинною стрічкою, не завжди має можливість вигадувати оригінальні заголовки, покликані привернути увагу. Вона працює, наче робот. Сьогодні людина гортає стрічку: починає читати одну новину, а потім переходить до чогось іншого. Не може зупинитися, як золота рибка, яка здатна затримати увагу навіть на вісім секунд. Потрібно постійно перескакувати на іншу новину чи платформу. А хотілося б, щоб читач зупинився, замислився, проаналізував текст. Саме такого підходу й бракує сучасній журналістиці.
Галина Яценко: На мою думку, сьогодні наша журналістика зосереджується на кількох напрямах: конструктивній, конфліктно-чутливій та розслідувальній журналістиці. Суспільство настільки напружене через усі ці події та війну, що не завжди реагує на інші суспільні проблеми, зокрема корупцію. Тому розслідувальна журналістика зараз на часі. Конфліктно-чутлива журналістика також надзвичайно важлива, адже в нас багато ветеранів, та й загалом люди настільки зранені війною, що журналістові потрібні навіть певні психологічні навички, аби належно з ними працювати. Ще один необхідний компонент – медіаграмотність. Сьогодні поширюється дуже багато фейків і проросійських наративів, які активно просуває ворог. Тому ці навички надзвичайно потрібні всім – не лише журналістам, а й перекладачам. Я навіть викладаю медіаграмотність магістрам факультету іноземних мов, які навчаються за програмою «Усний переклад двох іноземних мов».
Думаю, що після війни в нас активно розвиватиметься відновлювальна журналістика. Уже з’являються відновні наративи про те, як працювати з ветеранами та травмами, яких зазнає наше суспільство. Нині ми перебуваємо в гострому періоді, а після війни настане період посттравматизації. Тоді постане питання, як працювати з трансгенераційними травмами – тими, що передаються з покоління в покоління. Для нас це, наприклад, війни, які пережили наші предки, і навіть Голодомор. Ми підсвідомо всі боїмося голоду. Я навіть дала студентам третього курсу завдання на підсумкове заняття – написати історію свого роду. Це має бути психотерапевтичний лист, який допоможе подолати трансгенераційні травми. Також розвиватиметься розважальна журналістика. Якщо подивитися на те, що відбувалося після Другої світової війни, зокрема у мистецтві, то можна згадати появу Енді Воргола. Люди настільки втомляться від війни, що захочуть розважитися, переключити увагу. А вже через покоління з’явиться багато документалістики. Згідно з історичними та соціологічними дослідженнями, саме тоді формуються міфи. Так відбувається в різні періоди: пережите нами наступні покоління зможуть перетворити на національний міф.
Викладання, яке захоплює: студенти, ідеї та спільні проєкти
Андрію Миколайовичу, Ви викладаєте такі дисципліни, як «Креативний текст», «Текст і комунікація», «Soft skills», «Культура публічного мовлення», а Галина Володимирівна – «Історію української журналістики», «Арт-журналістику», «Creative writing: від ідеї до творчого проєкту», «Медіаграмотність». У кожного з вас свій підхід до викладання. Що для вас найважливіше на заняттях: зацікавити студентів, навчити їх чогось нового чи допомогти повірити у власні сили?
Андрій Яценко: Нещодавно я сказав Галі: «Якщо відчую, що не можу втримати увагу авдиторії, то ти, напевно, скажи мені – я тоді піду з Університету». Я не з тих викладачів, які просто заходять в авдиторію і читають лекцію. Вважаю, що потрібно вміти захопити студентів, і якщо відчую, що більше не можу цього робити, то сприйматиму це як сигнал. Безумовно, важливо бути компетентним у своїй справі, але насамперед потрібно зацікавити. Коли заходжу в авдиторію, мені важливо зрозуміти, який підхід обрати до конкретної групи та як завоювати довіру студентів. І вони дуже часто мені вірять, тому що я говорю щиро. Мені здається, що зможу захоплювати студентів навіть у дев’яносто років. Адже справа не у віці: людина може залишатися цікавою незалежно від того, скільки їй років, так само, як і в молодості бути нецікавою. На факультеті журналістики є чимало людей поважного віку, які й досі захоплюють своїм прикладом. І відкрию секрет: є чимало молодих людей, які не дуже цікаві. Але така домовленість у нас є: щойно відчую, що більше не можу зацікавити студентів, то піду з Львівського національного університету.
Галина Яценко: На початку своєї викладацької кар’єри я припускалася дуже поширеної помилки, властивої молодим викладачам: намагалася за одну пару подати якомога більше інформації. Через це заняття нагадувало кінні перегони: я старалася з усіх сил, студенти нотували, перепитували, а ми всі виходили з авдиторії захекані, розпашілі. Але з досвідом зрозуміла, що важливі не кількість, а якість матеріалу та вміння правильно його подати. Навчилася структурувати заняття, поділяти його на окремі блоки. Тепер розумію, що студентам потрібні невеликі перерви, під час яких можна провести інтерактивну гру чи коротке опитування. Це дає змогу краще засвоїти один блок матеріалу й перейти до наступного.Тому для мене передусім важливі зацікавленість і залученість студентів. Я дуже болісно реагую, коли під час заняття вони починають сидіти в телефонах. Тоді розумію: потрібно запропонувати їм щось незвичне, навести факт, який знову приверне їхню увагу. Наприклад, нещодавно я запитала студентів про перепоховання Марії Федак: «А як її називали?» І тут усі зацікавилися. Адже Марію Федак називали тещею ОУН: Андрій Мельник та Євген Коновалець були її зятями. Про це перепоховання в медіа лише побіжно згадали, не заглиблюючись у значення події. Марія Федак повернулася на Батьківщину, де похований її чоловік Степан Федак. Тепер вона нарешті поруч із ним.
Для мене також дуже важливе наставництво. Можливо, часом я беру на себе забагато, адже надаю великого значення саме науковому супроводу студентів: керую курсовими роботами, бакалаврськими й магістерськими проєктами. Але дуже пишаюся, коли під час наукового пошуку студенти телефонують мені або надсилають голосові повідомлення: «Галино Володимирівно, уявляєте, яку цікаву статтю я сьогодні знайшла!» Такі моменти я щаслива, адже дуже хочу, щоб після нас прийшли такі ж зацікавлені й мотивовані викладачі, але з глибокими знаннями. Сьогодні можна створити чатбота, попросити Gemini чи Canva підготувати презентацію, а потім лише виправити помилки. Здається, що провести заняття на посередньому рівні сьогодні може майже будь-хто. Але зацікавити студентів, повести їх за собою та бути глибоко компетентним у своїй професії – це найважливіше.
Студенти часто дивують своїх викладачів несподіваними запитаннями, сміливими ідеями або нестандартними рішеннями. Чи бувало, що студентська робота або розмова на занятті настільки вас захоплювала, що ви ще довго згадували її після пар?
Андрій Яценко: Я дуже структурована людина: не можу почати лекцію, якщо не озвучу її тему, перелік питань, ключові слова і навіть цитату. Пам’ятаю, що так робила Марія Григорівна Яцимірська, і мені це дуже подобалося. На одному з останніх занять із першокурсниками ми обговорювали ситуацію в Україні, зокрема питання лінгвоциду. Тема двомовності сьогодні дуже актуальна, адже студенти приїхали з різних областей. Зокрема, говорили й про суржик. Є такий телеграм-канал із цитатами викладачів, і якось я побачив там свою фразу: «Суржик – це мовна химера». Мені сподобалося, адже я справді казав студентам: «Якщо ви розмовляєте суржиком, то вас треба лікувати, бо ви хворі». Їх це дуже зацікавило, вони навіть здивувалися, чому не можна говорити суржиком. Наприкінці заняття до мене підійшла група студентів і запитала: «Андрію Миколайовичу, а яка цитата лекції? Ви ж її сьогодні не назвали». Я здивувався, наскільки уважно вони все фіксують. Мені було дуже приємно, і тепер розумію, що наступного разу маю підготувати ще й цитату до заняття. Такі невеликі деталі показують, що студенти не втрачають зацікавленості й справді слухають. Звичайно, не всі. Я, наприклад, не роблю з цього проблеми, на відміну від Галини, яка приходить додому й розповідає, якщо хтось під час заняття не слухав. Коли заходжу в авдиторію, бачу людей, їхні очі й розумію, хто мене слухає. Саме на цих студентів і орієнтуюся. Мушу зізнатися, що не проводжу перекличок. Для мене це не так важливо: якщо людина прийшла на заняття, то їй має бути цікаво. Спокійніше ставлюся до того, що хтось може не слухати, адже хтось точно щось для себе засвоює.
Галина Яценко: Мені дуже запам’яталася співпраця з незрячою студенткою Тамілою Коваль. Якось вона підійшла до мене й сказала, що її дуже цікавить тема інформаційної доступності медіа для незрячих людей. Тоді я подумала: «Боже, чи достатньо я компетентна в цій темі?» Таміла розповіла, що замислюється над цим питанням ще з першого курсу, а вже на другому знала, що хоче, аби я стала її науковою керівницею. Звернулася ж до мене на четвертому курсі. Я настільки заглибилася разом із нею в цю тему, що тепер знаю, які видання шрифтом Брайля виходять в Україні. Таміла навіть знімає для мене невеликі відео, показує, як пише та яке приладдя для цього використовує. Ми багато говоримо про правильну термінологію. Тамілу дуже зачіпає, коли в сюжетах людей називають «інвалідами» або використовують некоректні вислови на кшталт «інклюзивні люди». Адже це неправильно: є відповідні словники, за якими можна навчитися вживати коректну термінологію. Мені й самій стало цікаво, як працює скринрідер, яким користується Таміла, як вона читає, виконує домашні завдання і навіть записує подкасти. Завдяки цій співпраці я настільки занурилася в тему, що почала краще розуміти її повсякденний досвід.
Можливо, ця тема мені ще й близька, адже я теж дуже погано бачу. У мене було чимало пов’язаних із цим історій. Наприклад, тепер, коли йду вулицею, намагаюся не дивитися прямо на людей. Через це колеги можуть подумати, що я з ними не вітаюся. Тому, щоб не здатися невихованою, іду, ніби замріяна. Особливо колеги з інших факультетів запитують: «Боже, а ви така замріяна! Певно, обдумуєте чергове оповідання». Насправді ж я просто боюся подивитися на когось і не впізнати цю людину. Ще одна історія пов’язана з дитинством. Батьки возили мене по лікарях, підбирали окуляри, пробували різні краплі, але їм було складно зрозуміти мої проблеми, адже всі в родині мали гарний зір. Коли я змінювала окуляри, вони помічали, що невпевнено орієнтуюся в просторі й рухаюся. Насправді це було пов’язано саме з поганим зором. Я розумію, що є незрячі люди, а є люди з порушеннями зору. Завдяки співпраці з Тамілою я також відкрила для себе багато різних застосунків і додаткових можливостей на сайтах українських медіа: збільшення шрифту, зміну теми та інші налаштування, які допомагають краще бачити й зменшують навантаження на очі.
Андрій Яценко: Я теж багато чого дізнався від Таміли. Наприклад, у соціальних мережах, зокрема у Facebook, є можливість додавати альтернативний текст до зображень. Він призначений для незрячих людей. Тепер, коли пишу допис, пам’ятаю, що серед моїх студентів є Таміла, першокурсники Оля та Василь, а також ті, хто лише планує вступати. Тому розумію, що маю додавати альтернативний текст. Я також пишаюся іншими студентами, зокрема Аліною Штемпель. Вона створила документальний фільм «Живий. Тарас Матвіїв» про нашого Героя й успішно його презентувала. Зараз Аліна працює над магістерською роботою – науковим дослідженням, присвяченим творчості Тараса Матвіїва. Серед студентів побутує думка, що якщо вони обирають курсові чи бакалаврські роботи у Яценків, то ми обов’язково допоможемо їм довести задум до готового проєкту. Насправді це дуже складний процес. Але всі наші захисти завершувалися представленням практичних робіт − книг чи фільмів. Тому ми дуже пишаємося тим, що причетні до створення таких проєктів.
Одним із ваших спільних проєктів, що поєднує роботу зі студентами та осмислення української інтелектуальної спадщини, стала серія видань «Українська публіцистика: люди боротьби й ідеї» та «Українська публіцистика: люди волі та чину». Що вас спонукало до його створення та як вдалося перетворити студентські бакалаврські роботи на книжкові видання? Що для вас було принципово важливим у роботі над серією і чи плануєте ви її продовжувати?
Галина Яценко: Я, звичайно, хвилювалася, що студенти обирають цікаві й сучасні теми курсових робіт, але водночас серед них бракує історичних досліджень. Тому на своїх заняттях почала розповідати про цікаві постаті та малодосліджені моменти їхніх біографій і публіцистики. Казала: «Ось є такий епізод, який ще ніхто не досліджував. Ви можете стати першими». І ця ідея почала захоплювати студентів. Спочатку вони писали курсові роботи, детально шукали й опрацьовували джерела, осмислювали зібраний матеріал. Так з’явилися цікаві дослідження публіцистики Августина Волошина та Володимира Старосольського. Дехто обирав більш відомі постаті – Степана Бандеру, Михайла Грушевського, Івана Франка. Коли ми почали думати над бакалаврським проєктом, я запропонувала студентам видати невелику книжку з політичними нарисами про цих особистостей. Мені здавалося, що вона буде пізнавальною не лише для студентів нашого та інших факультетів, а й для школярів і всіх, хто цікавиться історією. Адже в дослідженнях є чимало унікальних фактів, про які мало хто знає. Наприклад, Осип Назарук ще студентом судився з польським письменником, нобелівським лауреатом Генриком Сенкевичем – і виграв справу. Сенкевич мав або відбути покарання у вигляді двотижневого ув’язнення, або сплатити грошову компенсацію. Зрештою він обрав друге. Доволі кумедний факт.
Мені дуже хотілося, щоб студенти також зробили свій внесок у формування історичної пам’яті та національної свідомості. Вони настільки захопилися цією ідеєю, що натхненно працювали над кожним політичним нарисом. Так з’явилися два видання: «Українська публіцистика: люди боротьби й ідеї» та «Українська публіцистика: люди волі та чину». У травні цього року всі роботи, які увійшли до бакалаврського проєкту, отримали по 100 балів. Обидва видання справді вагомі. Одне з них уже здобуло друге місце у конкурсі на «Краще наукове видання» від громадського об’єднання «Академія наук вищої освіти». Сподіваємося, що й друга книжка матиме свої нагороди. Мені було дуже приємно, що цього року до нас приходили студенти, які працювали над першою бакалаврською роботою. Зокрема, одна з учасниць проєкту − нині магістрантка історичного факультету − завітала, щоб підтримати тих, хто долучився до нього пізніше. Вона казала, що дуже пишається нашим виданням, розповідає про нього викладачам і показує його. Хотілося б мати більші наклади, щоб ці видання були не лише в університетській, а й у міських, шкільних та сільських бібліотеках, аби ми вивчали власну історію через постаті, які її творили.
Андрій Яценко: Це був рекорд факультету журналістики: вісім проєктів − і всі отримали по 100 балів. Не пригадую, щоб хтось раніше керував такою кількістю робіт із таким результатом. Я завжди з певним хвилюванням чекаю на проєкти Галини Володимирівни, адже розумію, що все одно буду до них долучений. Її студенти автоматично стають і моїми: я за них переживаю, приходжу на всі захисти, підтримую. Моя роль у цих проєктах переважно редагування текстів і промоція видань: шукаю, хто зробить верстку, де і як швидше надрукувати книгу. Я дуже люблю давати назви творам. Наприклад, заголовки багатьох оповідань Галини Володимирівни – моя ідея. Так само було і з виданням «Українська публіцистика: люди волі та чину». Плануємо третє видання, туди ввійде приблизно шість нарисів про маловідомі постаті. Заголовок ще обдумуємо, але воно також стане частиною цієї серії. Думаю, на цьому й завершимо проєкт.
Галина Яценко: Сьогодні значний медійний резонанс викликають питання, пов’язані з УПА, її історією та відносинами українців із поляками. До нашої наступної книжки також увійде чимало матеріалів про публіцистів, які були учасниками УПА. Це особливо доречно з огляду на те, що 2027 року відзначатимуть річницю її створення.
Андрій Яценко: Ми ніколи не наполягаємо на тому, щоб студенти обирали певного публіциста чи досліджували конкретну постать. Усе складається само собою. І цього року студенти зацікавилися саме пресою УПА.
Творчість: історії, натхнення та люди поруч
У кожного автора є власний шлях до історії: іноді все починається з образу, іноді – з почутої фрази, спогаду чи запитання, на яке хочеться знайти відповідь. А як це відбувається у Вас, Галино Володимирівно? Що може стати тією першою іскрою, з якої зрештою народжується художній текст?
Галина Яценко: У мене дуже багато історичних оповідань, і можна виокремити два основні шляхи, з яких починається робота над ними. Перший – це спогади моєї бабусі. Через операцію «Вісла» вона ще в дитинстві пережила переселення й багато розповідала мені про ті часи, зокрема про діяльність УПА в нашому регіоні. У нашому селі Вовче була одна з останніх криївок УПА. Іноді бабусині розповіді стають основою моїх оповідань. Другий шлях – зацікавлення певною історичною подією, яку хочеться дослідити глибше. Наприклад, є збірка «Медвинські оповідання», до якої увійшли твори переможців конкурсу імені Івана Дубинця за 2021-2025 роки. Я також стала його лауреаткою. Іван Дубинець – журналіст, який багато писав про Медвин. Медвинське повстання 1919-1922 років – дуже цікава сторінка історії, приклад антибільшовицького опору, про який, на жаль, мало говорять навіть на уроках історії. Мені захотілося дослідити цю подію, тому перед конкурсом я прочитала праці Івана Дубинця, шукала й опрацьовувала історичні документи. Так і народилося моє оповідання.
Є й інша – «побутова» проза, психологічні оповідання, сюжети для яких народжуються зі спостережень за навколишнім світом. Колись Ольга Токарчук розповідала про одну зі своїх персонажок: коли люди дізнавалися, що вона пише, то починали її остерігатися, боячись стати прототипами героїв її творів. У моїх оповіданнях може з’явитися навіть малознайома людина. Іноді достатньо почути уривок чиєїсь розмови. Наприклад, іду до Університету на заняття, чую, як спілкуються студенти, і якась фраза залишається в пам’яті. Згодом із неї може народитися повноцінне оповідання або навіть новела. Є в мене й поетична творчість, значна частина якої присвячена досвіду війни, який ми зараз проживаємо. Оповідання ж переважно історичні та психологічні, пов’язані з повсякденним життям. Мені цікаво проводити паралелі між минулим і теперішнім. Натхнення часто приходить із розмов, спостережень, із моментів, коли я раптом помічаю прототип майбутнього героя. Іноді навіть невелика деталь може мене зачарувати. Наприклад, у когось гарна брошка – і в моїй уяві вже народжується певний фрагмент оповідання.
Андрій Яценко: Часто на заняттях із дисципліни «Креативний текст» студенти запитують, звідки черпати натхнення, і я розповідаю їм про це. Побутує думка, що для створення чогось цікавого обов’язково потрібно подорожувати. Але наша сім’я, наприклад, подорожує вкрай рідко. Навіть сама підготовка до поїздки, збирання речей створюють певні труднощі. Хоча подорожувати ми, звичайно, любимо. Водночас це зовсім не означає, що натхнення не можна знаходити поруч із собою. Хочу навести приклад одного з оповідань Галини, сюжет якого виник із деталі, на яку інші могли б навіть не звернути уваги. Якось ми поїхали відпочивати, гуляли алеями, прогулювалися біля озер. В одному з них плавали рибки, і Галина помітила, як вони вистрибували з води. Саме цей момент привернув її увагу й закарбувався в пам’яті. Так народилося психологічне оповідання «Він мовчав». За цей твір ми посіли друге місце у Всеукраїнському конкурсі малої прози імені Івана Чендея. Я дуже радію нашим успіхам, хоча вони бувають далеко не завжди. Люди вітають нас із черговою відзнакою, але не завжди усвідомлюють, скільки праці за нею стоїть. Звичайно, доводиться переживати й невдачі. Я навів цей приклад, щоб показати: для того, аби щось написати, зовсім не обов’язково їхати на Мальдіви чи в далекі теплі краї. Натхнення може бути зовсім поруч.
Андрію Миколайовичу, Галина Володимирівна багато пише, а Ви є людиною, яка добре знає її творчий світ. Чи впізнаєте Ви себе в її текстах? І чи трапляється, що після прочитання її твору Ви відкриваєте для себе щось нове у вашій спільній історії?
Андрій Яценко: У її поетичних текстах я бачу себе, а в прозових – ні. У нас є одна традиція. Я взагалі дуже люблю сам процес очікування. Коли бачу якийсь літературний конкурс, Галина Володимирівна не просто сідає й починає писати. Спочатку мені ще потрібно її вмовити. Потім йду до Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, де є образ святого Андрія. У нашій сім’ї він відповідає за творчість і перемоги, тож я звертаюся до нього за підтримкою. Коли Галина пише твір, найпершим, звичайно, читаю його я. Потім обов’язково надсилаю на конкурс саме зі своєї електронної пошти. Після цього залишається чекати на результати, і вони не завжди бувають позитивними. Наприклад, нещодавно ми подавали на конкурс неопубліковану збірку. Вона потрапила до довгого списку, але, на жаль, до короткого – ні. Повідомлення про результати надійшло на мою електронну пошту, коли я стояв біля Університету й збирався його прочитати. Я думав, як повідомити авторці, що її збірка не потрапила до короткого списку. Уже знав, якою буде реакція: це можуть бути сльози, роздратування, розчарування. Знаю й те, що Галина скаже: «Я більше не буду писати. А чи я взагалі талановита? Може, недостатньо талановита, якщо не потрапила до короткого списку?» Я вже наперед усе знаю. Тому починаю переконувати її, що це не так. Так минає кілька хвилин, а потім я кажу: «Ти знаєш, а є тут ще один конкурс. Може, спробуємо?» І вона відповідає: «Ну, добре». Так у нас відбувається щоразу.
Творчість часто стає не лише способом самовираження, а й можливістю пережити складні моменти. Наскільки ваш особистий досвід, зокрема непрості періоди життя, впливає на написання творів?
Галина Яценко: Андрій − людина, яка вміє радіти з будь-чого. Я вже жартую, що йому достатньо почути від когось найменше приємне слово − і все, у нас одразу гарний настрій, з’являється натхнення. Для нас обох такі речі надзвичайно важливі. Ми не раз відчували знецінення нашої творчості та роботи. Тому незалежно від фінансової винагороди особливе значення мають людська підтримка, похвала та визнання. Пригадую одне психологічне дослідження, у якому йшлося про те, що фінансова винагорода приносить лише короткотривале задоволення. Натомість просте добре слово чи похвала викликають позитивну реакцію, зокрема сприяють вивільненню дофаміну. Мозок ніби отримує стимул працювати далі. Ми справді дуже залежимо від такого схвалення.
Андрій Яценко: Більшість наших творів народжувалася в часи, коли нам було нелегко. Найкращі творчі проєкти часто з’являлися саме в непрості періоди. Я навіть наводжу це студентам як приклад. Звичайно, не бажаю їм переживати складні часи, але кажу: «Якщо вам погано – пишіть». Адже коли все добре, зазвичай не відчуваєш такої потреби творити. Ідеального часу для творчості не існує. Мабуть, уся світова творчість так чи інакше народжувалася з болю – душевного або фізичного.
У вашому творчому доробку є відзнаки, якими ви особливо пишаєтеся. Які перемоги стали для вас знаковими? Чи бувало так, що здійснення творчої мрії набувало для вас значення чогось більшого, ніж просто літературне визнання?
Галина Яценко: Я дуже пишаюся виданням «Мікроліти: потойбіч Целана», яке стало результатом моєї участі в конкурсі. Це моя найбільша перемога, яка мала ще й фінансове заохочення. В Україні не так багато подібних конкурсів. Особливістю цього було те, що учасники мали створити текст на межі поезії та прози. Конкурс фінансувало Міністерство культури Німеччини. Серед переможців були троє авторів – із Німеччини, Румунії та України. Я стала єдиною переможницею від України серед 201 учасника. Коли надійшов лист із повідомленням про перемогу, Андрійко кричав на весь будинок: «Ура!» Він дуже чекав на цей результат і мене підтримував. Це, мабуть, єдиний твір, який я написала буквально за п’ятнадцять хвилин. Він народився настільки легко, ніби хтось мені його надиктовував. Тоді я дуже перейнялася трагічною долею Пауля Целана. Перемога принесла чимало приємних подій. Ми, за допомогою команди Franko TV, зняли мініфільм, у якому я читаю свій твір. Моє оповідання надрукували в німецькому виданні «Spiegelungen» та румунському «Apostrof». Це було справжнє міжнародне визнання. Крім того, наші твори зберігаються у спеціальному сховищі в Австрії, де збирають визначні надбання людства.
Якщо ж говорити про поезію, то найбільшою перемогою для мене стала відзнака «Коронації слова» минулого року. Її я отримала за пісенну лірику, про яку мріяла ще з дитинства. Пам’ятаю, як дивилася по телевізору церемонії нагородження, бачила серед переможців Михайла Слабошпицького, Василя Портяка, Ірен Роздобудько, Марину Гримич. І думала: «Боже, як би я хотіла колись вийти на цю червону доріжку!» Пізніше, коли переживала той страшний період хвороби та емоційного виснаження, мені було дуже важко уявити, як усе це закінчиться. Але якось я побачила у вітрині магазину надзвичайно гарну синю сукню, оздоблену камінцями. І щоразу, проходячи повз неї, казала собі: «Зі мною все буде добре. Я одужаю, ще напишу багато творів і колись одягну цю сукню на церемонію «Коронації слова»». Мабуть, ту сукню вже давно продали, але «Коронація слова» таки з’явилася в моєму житті.
У 2026 році вийшла збірка «Місце для дива», до якої ви долучилися з оповіданням «На всіх дорогах життя». Якою історією вам хотілося поділитися з читачами? І де у звичайному житті ви знаходите місце для дива?
Галина Яценко: Історія народження цього оповідання для мене особлива, адже саме тоді мій тато перебував у реанімації у важкому стані. Якось мені написала знайома, казкарка Леся Кічура, і розповіла, що Оксана Кришталева з Національної спілки письменників України хоче видати збірку оповідань про дива в релігійному контексті. Вона запитала, чи маю я щось відповідне. На той момент − ні. Леся Кічура порадила мені сконтактувати з Оксаною Кришталевою, тож, щоб не звертатися до неї даремно, я сіла писати. Тоді й сама хворіла, мала температуру 38 градусів, але мені було дуже важливо створити це оповідання, адже ми багато молилися й дуже чекали, щоб тато одужав.
У творі переплітаються кілька сюжетних ліній. Одна з них – історична, пов’язана з боротьбою УПА, інша стосується сучасної російсько-української війни. Важливе місце посідають образи дому, поля та храму. Є й релігійна лінія – одвічна духовність українців, яка передається з покоління в покоління. Зокрема, бабуся головного героя змалечку вчить його розрізняти святих, розповідає про них, знайомить із життєписами. Наприкінці оповідання звучить думка: «Цього святого я знаю, бо молилася, аби він тебе оберігав на всіх дорогах життя». Цей текст про те, що, де б та ким не були, на життєвому шляху кожен із нас чекає на своє диво. Особливо зараз, під час війни, прагнемо його знайти, шукаємо прихистку – психологічного й емоційного. Нам потрібно хоча б трохи відпочити душею, набратися сил для ще одного дня боротьби й для того, щоб наша Україна вистояла. Я навіть не очікувала, що оповідання так швидко побачить світ. Співпраця з першим видавцем не склалася, але доволі швидко знайшли іншого. Приблизно в травні надіслали правки, а вже у вересні розпочали презентації збірки.
Андрій Яценко: Це дуже гарний приклад і ремарка для тих, хто пише. Мені подобається, що Галина не є членкинею жодної письменницької організації. Під час конкурсів може траплятися суб’єктивне ставлення до учасників, і якщо ти не належиш до певної організації, то можеш мати менше шансів на перемогу. А Галина демонструє протилежне: не будучи членкинею письменницьких організацій, не маючи спеціальної освіти чи особливих знайомств, вона просто пише й іде власним шляхом – із перемогами та поразками. Я дуже радію, коли вона досягає успіху. Але навіть якщо цього не стається, не вважаю це поразкою, адже кожен такий досвід допомагає рухатися далі. Щодо подальших видавничих планів, то зараз у нас готова збірка поезій. Видати її сьогодні непросто, адже вірші читає не так багато людей. Галина пише класичну римовану поезію, а не верлібри чи білий вірш. Її твори за своєю формою та звучанням близькі до творчості українських класиків, зокрема Ліни Костенко. Також маємо збірку короткої прози. Ми вже надіслали її до видавництва й чекаємо на відповідь. Через тривале очікування часом навіть зневірюємося, але я ніколи не опускаю рук, тому продовжую рухати цю справу. У творчій родині важливо, щоб хтось підтримував і підштовхував того, хто пише. Галина може створити текст, але потрібно допомогти йому побачити світ. Тут я завжди згадую цікаву історію про її бабусю, яка теж писала вірші. Якось вона надіслала їх до районної газети, але отримала відмову. Засмутившись, спалила увесь зошит зі своїми творами. Тому так важливо підтримувати творчих людей.
На заняттях із «Креативного тексту» я завжди кажу студентам, що вони талановиті. Звичайно, потрібно знайти правильні слова, щоб підтримати людину й водночас не образити її. Пригадую ще один випадок. Коли Галина навчалася на факультеті журналістики, один із викладачів сказав їй, що вона погано пише вірші. Тепер розуміємо, що, можливо, причина була в тому, що її манера письма відрізнялася від тієї, яку визнавав сам викладач. Але тоді ці слова надовго відбили в Галини бажання писати. Майже протягом усього навчання вона не займалася поезією й повернулася до неї вже в аспірантурі. Тому я ніколи не дозволяю собі подібного ставлення до інших. Завжди потрібно знайти щось, за що можна похвалити людину, і допомогти їй повірити у власні сили. Адже кожен має свій шлях і свій талант.
Ви не лише створюєте власні тексти, а й долучаєтеся до роботи над виданнями інших авторів. Зокрема, вам довірили редагування «Хресної дороги для подружжя та сім’ї» – Via Crucis із Папою Бенедиктом XVI. Як виникла ця співпраця і що для вас означала можливість попрацювати над таким особливим виданням?
Андрій Яценко: Отець Тарас Бабій запропонував нам відредагувати текст «Хресної дороги для подружжя та сім’ї» – Via Crucis із Папою Бенедиктом XVI, виданий Стрийською єпархією УГКЦ. Нам довірили і літературне, і змістове редагування цього видання. Подружжя Бабіїв сказало, що ми є для них взірцем подружжя, тому хотіли, щоб над текстом попрацювали люди зі світлою енергією. Для нас це було незвично, адже раніше не редагували релігійних текстів. Проте взялися за цю роботу, і зрештою вийшло дуже гарне видання. Особливо цікаво, що ця Хресна дорога призначена саме для подружжя. Адже існує чимало подібних текстів, але сімейні пари також проходять власні хресні дороги, переживають випробування й труднощі. У виданні закладено дуже глибокий зміст. Тому ми справді пишаємося тим, що долучилися до його створення.
Стежками, що ведуть одне до одного
У Львові є безліч місць, куди хочеться повертатися, – затишні кав’ярні, старі вулички, тихі дворики. Чи маєте ви улюблене місце для прогулянок удвох? І хто зазвичай пропонує, куди вирушити цього разу?
Андрій Яценко: Зазвичай наш день починається приблизно так: виходимо й запитуємо одне одного: «Куди йдемо?» – «Та ти вибирай». Маємо кілька місць, куди залюбки навідуємося. Буваємо в різних кав’ярнях – як дуже затишних, так і зовсім простих. Наприклад, я завжди кажу студентам, що вони часто можуть побачити мене в одній кав’ярні неподалік від Університету, хоча кава там не дуже. Вони дивуються: «Чому ви туди ходите?» А я пояснюю, що мені подобається сісти біля вікна й просто спостерігати за людьми. Сам заклад нічим особливим не вирізняється, доволі простий, але для мене він затишний. Також подобається «Grand Cafe» на площі Ринок, де маємо свої улюблені десерти.
Галина Яценко: Щодня зазвичай обираємо кав’ярню неподалік від факультету журналістики. Власники нас уже знають, тож можемо ще й поспілкуватися з ними. Подобається бувати й у «SHOco» на вул. Академіка Гнатюка, хоча там більш напружена атмосфера й завжди багато людей. Водночас ми можемо просто гуляти в парку та говорити. Нам не потрібні якісь особливі місця для нашої любові – ми знайдемо їх будь-де.
Кажуть, що з роками близькі люди починають розуміти одне одного з пів слова. Чи маєте ви свої маленькі сімейні жарти, звички або фрази, які зрозумілі тільки вам двом? Можливо, поділитеся однією такою історією?
Андрій Яценко: У нас чимало таких фраз. Навіть якщо зазирнути в мій телефон або телефон Галини Володимирівни, можна побачити, наскільки незвично ми записані одне в одного. Це не просто «Андрій», «чоловік» чи «коханий». Пригадую один кумедний випадок. Я часто залишаю телефон без нагляду. Якось у деканаті він задзвонив, і на екрані висвітлилося ім’я абонента. Колеги побачили, як підписаний контакт дружини, і не одразу зрозуміли, хто телефонує. У мене вона записана дуже поетично. До речі, я майже ніколи не називаю її просто «Галею» – частіше кажу «Галюня» або «Киця». У нас є навіть власні пісеньки. Можемо весь день про щось говорити, а коли лягаємо спати, то ще й заспівати щось для настрою. Любимо перефразовувати все на свій лад, змінювати мелодію та тональність. Усе це стає суто нашим.
Галина Яценко: За час подружнього життя ми пережили чимало сумного й важкого, наприклад поховали обох моїх батьків. Уже за рік після одруження я важко захворіла. Переживала сильне емоційне виснаження, а лікарі довго не могли зрозуміти, що зі мною відбувається. Майже рік провела в лікарнях, фактично не встаючи з ліжка. Саме наша сильна любов допомогла мені пройти через цей період. Не кожне подружжя змогло б витримати таке випробування. Адже це був лише початок сімейного життя – час, коли зазвичай будуєш плани на майбутнє, а нам натомість довелося зіткнутися з такими важкими обставинами. Коли нещодавно Андрій Миколайович святкував свій ювілей, пролунала фраза: «Двоє Яценків проти всього світу». У нашому житті справді було чимало непростих історій. Але так хочеться, щоб зрештою весь світ був для Яценків.
Якби ви могли дати одну невелику пораду парам, які тільки починають спільний шлях, – не універсальне правило щасливого шлюбу, а щось із власного досвіду, – що б це було? А в чому, на вашу думку, секрет вашого тандему?
Андрій Яценко: Усе геніальне – у простих речах. Тут немає якоїсь особливої формули. Це радше відчуття, коли тобі бракує людини так само, як повітря, якщо довго її не бачиш. Ми постійно потребуємо бути на зв’язку, відчувати присутність одне одного. Такий зв’язок або виникає, або ні. У нас він сформувався від самого початку. Між нами завжди панували чесність і взаємна підтримка. Ми можемо чути критику на свою адресу, навіть якщо в ній є частка правди, але все одно знаємо, що одне для одного – найкращі. Між нами завжди були довіра та щирість. Звичайно, іноді виникають непорозуміння, але переважно через дрібниці. Мені подобається, що ми ніколи не виходимо з дому, не помирившись. Обов’язково маємо обійнятися, поцілуватися й вирушити у своїх справах у гарному настрої. Інакше просто не буде. Знаю, що деякі пари можуть не розмовляти після конфлікту день, два чи навіть більше. У нас усе інакше: навіть найгостріші непорозуміння минають максимум за десять хвилин.
Галина Яценко: У нас навіть сварки дуже креативні. Коли відчуваємо, що напруга починає наростати, то часто причиною стають не сімейні чи побутові питання, а ситуації, пов’язані з факультетом журналістики. Зазвичай усе починається з того, що Андрій каже: «Навіщо ти так близько сприймаєш це до серця? Не зважай». А я відповідаю: «Ну як не зважати?» Так і виникає наша невелика творча сварка. Маємо також своєрідний барометр – нашого кота, який постійно бігає від мене до Андрія, приділяючи увагу то одному, то іншому. Коли ми починаємо сперечатися й розходимося по різних кімнатах, він одразу затихає, стрибає на свою подушечку й сидить тихенько. А вже за п’ять хвилин Андрій Миколайович надсилає мені повідомлення: «Ти мені не напишеш?» І ми починаємо надсилати одне одному смайлики. Або якщо розумію, що винна, сама надсилаю йому якийсь кумедний стікер, після чого Андрій продовжує розмову. Другий важливий складник наших стосунків – емпатія та відкритість до світу. Колись колеги на факультеті навіть казали, що ми ніби не помічаємо навколишнього світу, адже перебуваємо у власній інформаційній бульбашці. Тут пригадую вислів польської поетеси Віслави Шимборської, творчість якої мені дуже подобається. Він про закоханих, які не помічають світу, бо дивляться лише одне на одного. Водночас нас об’єднують щирість і здатність співпереживати іншим. Наприклад, ми можемо разом долучитися до соціальної ініціативи. Я кажу Андрієві: «Дивись, там потрібно задонатити, допомогти дітям», – і він одразу підтримує цю ідею: береться за організаційні питання, продумує, як усе доставити та що для цього потрібно. Третій складник нашого тандему – здатність швидко підхоплювати ідеї одне одного й разом втілювати їх у життя. Це можуть бути творчі чи навчальні проєкти – не має значення. Четвертий момент – іноді нам справді більше нікого не потрібно, крім одне одного. Для нас важливо час від часу відгородитися від зовнішнього світу й побути вдвох. Попри всю нашу активність, іноді хочеться просто затишного вечора: плед, чай, у кожного своя книжка або якийсь цікавий фільм. А вже після такого відпочинку ми знову готові повертатися до спілкування з іншими. І, мабуть, найважливіше – ми щодня говоримо одне одному: «Я тебе кохаю».
За роки спільного життя ми відкриваємо в близькій людині нові риси й починаємо цінувати те, чого раніше могли не помічати. За що ви сьогодні найбільше вдячні одне одному?
Андрій Яценко: Насамперед я вдячний долі за те, що зустрів Галю. І, мабуть, у цьому є велика заслуга факультету журналістики. Адже якби я вступив до медичного університету, ми могли б узагалі не зустрітися. А якби став священником, то хіба що міг би її благословити. Я пишаюся тим, що поруч зі мною така розумна жінка. Останніми роками дедалі частіше кажу їй, що вона ще й дуже красива. Раніше Галя більше зосереджувалася на тому, наскільки добре написала той чи інший текст, чи достатньо вона розумна. А мені хочеться, щоб вона знала: я бачу в ній не лише розум, а й красу. Ще я дуже ціную її нездатність до сварок. Якщо між нами й виникають суперечки, то найчастіше ініціатором стаю я, мабуть, тому, що більш експресивний і запальний. Я навіть жартую, що Галя не вміє сваритися і їй потрібно написати інструкцію, як це робити. Тож зазвичай у нас виходить якась напівсварка. І, мабуть, найважливіше – я вдячний їй за те, що поруч із нею можу бути собою, не приховувати ні хороших, ні поганих рис. Можу залишатися таким, яким є насправді.
Галина Яценко: За ці роки я переконалася в кількох дуже важливих речах. По-перше, маю величезну опору й підтримку на всіх дорогах життя. Коли траплялися трагічні події, я зневірювалася, то Андрій завжди був поруч. Позаду – довгі походи до лікарів, безліч аналізів. Коли понад рік не працюєш, не маєш змоги спілкуватися з улюбленими студентами, це дуже важко. Андрій додавав мені стільки віри у власні сили й ділився такою кількістю своєї енергії, що я навіть не уявляла, наскільки сильно людина може любити й віддавати себе іншій. Колеги та друзі дивувалися його відданості. По-друге, Андрійко – людина-феєрверк, людина-свято, людина-сюрприз. У нас удома завжди є квіти, милі несподіванки – великі та маленькі. Наприклад, я придивляюся до сукні, роздумую, чи купувати її. А потім повертаюся з пар і бачу пакунок, перев’язаний стрічкою, а в ньому – та сама сукня. Ще дуже ціную його почуття гумору, здатність посміятися з будь-чого, зокрема із самого себе, і разом зі мною усміхатися цьому світові, навіть такому непростому. Третя риса – його безоглядна любов до мене. Тепер я це усвідомлюю, хоча на початку спільного шляху ще не могла повною мірою осягнути силу його почуттів. Тоді були романтичне захоплення, прекрасні кав’ярні, затишні вулички, адже ми ще не пережили разом складних і сумних моментів. Але справжня любов випробовується життям і спільним досвідом. І наша пара вже пройшла чимало таких випробувань.
Бліц з Андрієм Яценком
Пара на 08:30 чи на 16:40?
Пара на 16:40.
Подарувати квіти просто так чи влаштувати приємний сюрприз?
Подарувати квіти просто так.
Прогулянка Львовом без маршруту чи нова кав’ярня, яку давно хотілося відвідати?
Прогулянка Львовом без маршруту.
Працювати рано-вранці чи пізно ввечері?
Працювати пізно ввечері.
Переконати авдиторію аргументами чи захопити її вдалою історією?
Захопити авдиторію вдалою історією.
Бути автором ідеї чи людиною, яка допомагає втілити її в життя?
Бути автором ідеї.
Влучний жарт у потрібний момент чи влучна фраза, яка запам’ятається надовго?
Влучний жарт у потрібний момент.
Пояснити складну тему ще раз чи знайти до неї зовсім інший підхід?
Знайти до теми інший підхід.
Планувати все заздалегідь чи імпровізувати в процесі?
Імпровізувати в процесі.
Ідеї оживають у момент, коли…
…коли про них не думаєш.
Креативний текст починається з…
…починається з себе.
Найкраще заняття – це те, після якого студенти…
…після якого студенти перепитають за домашнє завдання.
Бліц з Галиною Яценко
Писати рано-вранці чи пізно ввечері?
Писати пізно ввечері.
Писати в тиші чи під улюблену музику?
Писати в тиші.
Написати оповідання за один вечір чи повільно повертатися до нього кілька тижнів?
Написати оповідання за один вечір.
Коротка проза чи великий роман?
Коротка проза.
Бути героїнею роману чи авторкою роману?
Бути авторкою роману.
Світанок чи захід сонця?
Захід сонця.
Прогулянка старими вуличками Львова чи затишний вечір у кафе?
Затишний вечір у кафе.
Кава за неспішною розмовою чи кава наодинці з книжкою?
Кава наодинці з книжкою.
Подорож у незнайоме місто чи повернення в місце, де вже почуваєшся як удома?
Повернення в місце, де вже почуваєшся як удома.
Найкращі історії народжуються тоді, коли…
…коли я сама з собою в тиші, а поруч любляче серце.
Текст, який залишається з читачем надовго, – це…
…текст, автором якого захотів би стати і сам читач.
Диво в повсякденному житті – це…
…велика праця і милість Бога, земне і небесне диво.
Розмовляла Олеся Заболотня
Фото: Андрій Мандрика, а також із особистого архіву Галини та Андрія Яценків
