Студентські роки – час, коли хочеться спробувати якомога більше всього. І лише частину цього періоду займає саме навчання. Окрім пар, студенти часто створюють власні проєкти, подорожують, знайомляться з новими людьми та пізнають світ. Це час, коли особливо активно шукаєш себе, пробуєш різні заняття й поступово розумієш, що насправді тобі близьке. І тут виникає питання: як не відкладати улюблені справи на потім, коли попереду дедлайни, пари та інші університетські завдання? Журналістика, книжкові клуби, YouTube та регулярні подорожі – і це ще далеко не всі захоплення Софії Нечитайло. Як студентці з Одеси вдається усе поєднувати та встигати? Чому вона обрала журналістику, хоча в дитинстві мріяла стати бухгалтеркою або ветеринаркою? Звідки взялася її любов до книжок і що надихнуло створити власний книжковий клуб? Та про що мріє сьогодні? Про це, а також про пошук власного шляху розповіла студентка третього курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Софія Нечитайло.
Від дитячих мрій до журналістики
Софіє, розкажи про своє дитинство. Ким ти мріяла стати та що найбільше тебе захоплювало в ті роки?
Якщо говорити про дитинство, то воно в мене було доволі світлим, я б сказала. Проте я ніколи не думала, що в майбутньому реалізовуватиму себе у творчій професії. Я одразу прагнула стати або бухгалтером, або ветеринаром, бо дуже любила тварин. А бухгалтером хотіла бути тому, що в цій сфері працювала моя мама. Тож, якщо чесно, професії й мрії в мене в дитинстві були доволі нудними. Але я дуже любила малювати, мені подобалося зображати на папері свої почуття. З віком це нікуди не зникло, просто поступово перейшло в іншу форму – у письменництво.
Коли ти вперше зрозуміла, що хочеш стати журналісткою? Чи пам’ятаєш цей момент? Які ще професії ти розглядала, окрім журналістики?
Мені було 10 років, і я дуже мріяла бути ілюстраторкою-фрілансеркою. Стежила за блогеркою Анною Ломакіною – українською ілюстраторкою та художницею. Вона навчалася у Львівській національній академії мистецтв, і я теж захотіла туди вступити. Але через те, що треба було готувати академічний живопис, бажання реалізовуватися як мисткиня зникло. З віком мені почало подобатися писати, працювати з текстами, придумувати свої історії, створювати книжки. Я бачила себе письменницею. А журналістика – це найперше, що спало на думку як найбільш дотична до цього галузь. От і тому я обрала цю спеціальність. Подавалася лише на неї, коли вступала, тому що вже зріднилася з цією сферою.
Чи змінилося твоє уявлення про журналістику за час навчання? Якою ти уявляла цю професію до вступу і якою бачиш її зараз, на третьому курсі?
Раніше я уявляла її дуже романтичною через всілякі фільми, ромкоми, де головна героїня – журналістка. Хотілося також мати таку, умовно кажучи, естетику. Але реальність виявилася суворішою, тому що стало більше завдань, більше аналізу різних медіа. За цей час я зняла рожеві окуляри, і романтизація відійшла на другий план. Але я не скажу, що розчарувалася в цій спеціальності. Просто з часом почала розуміти, який напрям журналістики мені найбільше цікавий.
Хто є для тебе прикладом в журналістиці і хто є прикладом в особистому житті?
У журналістиці, як, напевно, для всіх міжнародників, – Дмитро Комаров, тому що він – людина, яка подорожує, досліджує і не боїться пробувати щось нове. Якщо казати про жінок, то, напевно, це Софія Яблонська, яка також писала саме художні репортажі й реалізувалася в цьому. Вона була в Китаї у 30-х роках і дуже детально описувала свої враження крізь призму того часу та власних відчуттів. Мені дуже сподобалася її книжка «З країни рижу та опію». Для мене Софія Яблонська – приклад журналістки, якою я хотіла б бути.
Якщо говорити про особисте життя, то це, напевно, Ентоні Бурден – американський шеф-кухар, письменник, який мав своє шоу, де хотів показувати різні країни, їхню культуру через кухню. Я почала переймати його погляди. Наприклад, він постійно наголошував, що треба рухатися, здобувати досвід, відчувати щось нове, пробувати це життя, а не бути ув’язненим, сидячи на одному місці. Треба спробувати все за цей час. І це мене дуже надихнуло.
Від любові до читання – до книжкових клубів
Твоє прізвище – Нечитайло, але, судячи з твоїх соціальних мереж, ти дуже захоплюєшся книгами. Звідки й коли з’явилася така любов до читання?
Так, мені дуже сильно подобається – наскільки це іронічно звучить. Любов до читання в мене з’явилася не з дитинства. Мої батьки не були сильно захоплені цим. Тато любив читати, та це не дуже впливало на мене. Але в 13 років я почала цікавитися психологією, бо тоді це було «модно», і так почала поступово занурюватися в читання. Спочатку читала лише те, що було популярним, щоб стати книжковою блогеркою, стежити за новинками, бути порадницею. З часом у мене почав формуватися особистий смак. Тепер я за анотацією можу зрозуміти, чи сподобається мені книжка, чи ні. Зараз я дуже багато читаю. Якщо говорити про кількість, то іноді це до 50 книжок на рік. По-різному. Я обожнюю і читати, і слухати аудіокниги. Люблю книги – і фізичні, і електронні. Можливо, потрібно якесь стоп-слово, щоб зупинитися читати, але не в цьому житті.
Яка книга справила на тебе найбільше враження та чому?
Важко сказати, тому що в різні періоди життя у мене є певні книжки, які стали для мене прикладами, стовпами, на яких я будувала свою особистість, так би мовити. Книжка, до якої я повертаюся найчастіше, – «Ловець у житі» Джерома Девіда Селінджера. Це надзвичайно гарна історія про бунтівного підлітка з максималістськими думками. Я читала її більше, ніж 5 разів: коли була молодша за головного героя, коли була в його віці й коли вже була старша за нього. Ця історія дуже мені відгукується. Можливо, якби я перечитала її зараз, то якісь моменти вже не були б такими відчутними, як у 14-16 років, але загалом це дуже щемка історія.
Коли виникла ідея створювати книжкові клуби? Розкажи більше про цей формат: як відбувається підготовка до зустрічей і як ти обираєш книги для обговорення?
Це не перша спроба створити книжковий клуб. До цього я вже робила онлайн-книжковий клуб із подругою. Ми збирали кошти для ЗСУ та проводили дуже багато зустрічей. Обговорювали найрізноманітніші твори: і класику, і постмодернізм, усе, що тільки можливо. З часом, через те, що зустрічі відбувалися настільки часто, я просто не встигала читати те, що мені самій хотілося, адже потрібно було читати лише те, що заплановано для клубу. На вихідних у тебе обговорення, до якого маєш підготуватися, зробити презентацію, опитування тощо. Через це мій запал поступово згас, і я дуже переймалася, що більше не зможу створювати такі проєкти самотужки. Та коли я перебувала в Молдові, мені запропонували протягом пів року вести книжковий клуб для українських біженців, присвячений українській літературі. Тоді я зрозуміла, наскільки мені це подобається, і стала більш впевненою в собі. З часом ідея створення книжкового клубу то виникала, то знову відходила на другий план. Згодом я зрозуміла, що мені дуже бракує спільноти, нових людей і знайомств. Саме тому виникла потреба створити такий клуб у Львові.
Так з’явилася ідея «Книжкової черепахи», де пропагується неспішне читання, щоб було достатньо часу насолодитися текстом. Мені самій раніше бракувало такого часу, тому зараз компенсую це у своєму новому проєкті. Я готуюся до першої зустрічі, присвяченої книжці Сіґрід Нуньєс «Друг». Вважаю її дуже цікавою та глибинною. Ця історія справді мене вразила. Вона про втрату, адаптацію після неї, прийняття, а також про те, як мистецтво допомагає відновлюватися. До того ж книжка надзвичайно гарно написана. Мені здалося, що цей твір може відгукнутися іншим людям. Він не настільки популярний, і саме тому я вирішила обрати його для першої зустрічі. Можливо, це має і певний недолік, адже залучити людей до обговорення такої книжки складно: вони не знають самої історії та не уявляють, про що вона. Тому я планую публікувати дописи із цитатами з книжки й детальніше розповідати про авторку. Самі обговорення відбуватимуться, принаймні перше, у Львівському муніципальному мистецькому центрі 9 жовтня, а також онлайн 10 жовтня. На зустрічі буде презентація, під час якої кожен зможе поділитися своїми думками та відповісти на запитання. Також буде Kahoot із запитаннями на перевірку знання твору та різні приємні подарунки для відвідувачів. Крім того, я придумала ще одну річ, яка мене дуже тішить. Це спеціальні картки для відвідувачів і печатка, якою відзначатиметься участь у книжкових подіях. Так можна буде відстежувати, скільки зустрічей людина відвідала. Мені здається, що це буде цікаво. Я дуже хотіла б, щоб до клубу долучалося більше людей.
Як тобі вдається поєднувати навчання, журналістику, книжкові клуби та особисті захоплення? Чи легко знаходиш час на все, що цікаво?
Мені здається, що це просто неможливо. Ти або жертвуєш своїм сном і до ночі придумуєш якісь ідеї, щось розробляєш, робиш дописи, презентації, або просто стаєш жертвою рутини, піддаєшся навчанню і всьому цьому. Дуже важко знаходити час. У мене ніколи немає часу. Але спонтанно взяти й поїхати в Івано-Франківськ – він знаходиться… Тому не знаю, як це працює. Я ще досі не змогла вловити якийсь баланс. Стараюся, але кількість ідей, які в мене є, просто не дає мені бути у стабільності.
Творчість, подорожі та мрії про майбутнє
Уяви, що тобі запропонували написати великий журналістський матеріал на тему, яка тебе найбільше захоплює. Про що хотіла б розповісти?
У мене одразу в голові виникає декілька думок. Я не можу обрати лише одну тематику. Можливо, це було б щось у вигляді історій про подорожі: як вони допомагають зцілюватися і відновлюватися. Вони можуть бути як приводом для ескапізму, так і пошуком відповідей, яких тобі не вистачає. Або те саме наповнення, але крізь літературу, яка може бути поруч, вдома, заспокоювати. Або якось це змішати, поєднати в одне. Дуже важко помістити це в межах одного матеріалу.
Після кількох років перерви ти знову повернулася до YouTube. Що спонукало тебе знову почати створювати відео?
Мені не вистачає платформи, де я можу висловитися. YouTube – це для мене як крик душі. Я там просто висловлюю те, що відчуваю. Дуже хочу більше знімати й монтувати, але саме процес монтажу не люблю, тому зараз мої відео взагалі не виходять. Але я дуже люблю розповідати. Відчуваю цей брак: мені треба чимось ділитися з людьми. І YouTube – це чудова платформа, яка допомагає реалізувати себе через соцмережі. Проте, якщо ти хочеш вести канал на тему, яка тобі цікава, тут дуже важко орієнтуватися на статистику платформи, тому що можуть бути низькі перегляди, мало підписників. Хочеться бути водночас впливовою, але популярність через соцмережі – це річ, якої я, мабуть, ніколи не досягну. Проте дуже хотіла б, як Ентоні Бурден, мати своє тревел-шоу, щось розповідати, паралельно згадувати, що читаю, якось рефлексувати. Тому YouTube – це для мене платформа для рефлексій і польоту думок.
Як у твоєму житті з’явилася любов до подорожей? Що для тебе означає бути не просто туристкою, а мандрівницею?
Мені здається, що з дитинства. Ми з батьками постійно кудись їздили – по Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. Просто дуже багато подорожували. Колись ми дружили з іншими родинами й утворили таке угрупування «Фестиваль». Автомобілями їздили по різних містах України, різних областях. Мені здається, тоді вже був закладений такий генетичний код. З часом я зрозуміла, що подорожі – це для мене все. І, не маючи цього, я чомусь так собі кажу, що не зможу нормально існувати. Перезавантажитися, здобути нові враження, зробити нові світлини – це для мене надзвичайно важливо.
Якби зараз з’явилася можливість здійснити лише одну свою мрію, яку б ти обрала?
Ну, з усіх мрій, які я маю, а вони змінюються щодня і щосекунди, то, напевно, пройти Camino de Santiago – з Португалії до Іспанії. Це піший похід завдовжки понад 270 кілометрів. Мені здається, що це саме те, чого найбільше хочеться, чого прагне моя душа. Я дуже романтизую в голові блукання, мандрування з наплічником, філософію бути пілігримом, постійно десь зупинятися, знайомитися з новими людьми, ділитися досвідом, бачити океан. Мені здається, що це просто неймовірне комбо, про яке я дуже мрію і яке дуже хочу реалізувати.
Якби ти могла залишити собі в майбутньому один абзац від сьогоднішньої Софії, що б ти там написала?
Сказала б: постійно рухатися, бо немає часу на зупинку. Може, з часом я, навпаки, десь осяду, зупинюся і не буду так часто подорожувати, але поки для мене є необхідність у постійному русі, оце бажання спробувати все, побувати всюди, підійматися на кожну можливу вершину. Мені це дуже необхідно. Мені здається, що це асоціюється з цією кризою 20 років…
Бліц
Прочитати 100 книжок чи перечитувати улюблені?
Прочитати 100 книжок.
Бути героїнею роману чи авторкою роману?
Бути авторкою роману.
Зняти фільм чи написати книгу?
Написати книгу.
Мати власне книжкове видавництво чи власний YouTube-канал?
Мати власне книжкове видавництво.
Зняти відео, яке побачать мільйони, чи написати текст, який змінить життя однієї людини?
Написати текст, який змінить життя однієї людини.
Місяць без книг чи одна подорож без камери?
Одна подорож без камери.
Мати необмежений бюджет на подорожі чи необмежену кількість книг?
Мати необмежений бюджет на подорожі.
Подорожувати в минуле чи в майбутнє?
Подорожувати в майбутнє.
Жити рік у новій країні чи щомісяця відкривати нове місто?
Щомісяця відкривати нове місто.
Завжди мати натхнення чи завжди мати час на його втілення?
Мати час на його втілення.
Одна велика мрія зараз чи багато маленьких мрій протягом життя?
Багато маленьких мрій протягом життя.
Знати, що на тебе чекає в майбутньому, чи залишити все непередбачуваним?
Залишити все непередбачуваним.
Поясни свій фінальний вибір.
Життя нам підкидає дуже багато несподіванок і треба за них хапатися, оскільки є можливість. І постійно спробувати дізнаватися щось нове. Навпаки цікавіше, коли ми не знаємо, який фінал прописаний для нас. Раніше я дуже боялася, що все піде не за моїм планом, що все буде не так, як спланувала у щоденнику. Але зараз я розумію, що це настільки цікаво, коли ти не знаєш, куди притягне твоя мрія, або яке знайомство стане для тебе вирішальним.
Розмовляли Галина Занозовська, Олександра Баранова
