Бути журналістом – це нести відповідальність за кожне сказане й написане слово. Наталія Бельзецька – журналістка сайту 24 Каналу, авторка у Львівській Архиєпархії УГКЦ, випускниця факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У своїй роботі Наталія приділяє особливу увагу написанню історій про полеглих Захисників України. Кожен її матеріал – це спроба зберегти пам’ять про Воїнів, їхній шлях і жертовність. Такі тексти стають важливою частиною новітньої історії, адже фіксують те, що неможливо виміряти цифрами – людську відвагу, біль втрати та вдячність суспільства. Про військову тематику в журналістиці, про роль журналістської освіти, про втілення власних професійних цілей – в ексклюзивній розмові з Наталією Бельзецькою.
Як навчання на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка вплинуло на Ваше професійне становлення та допомогло визначити власний шлях у медіа?
З упевненістю можу сказати: якби не Університет і не факультет, то, ймовірно, я б не знайшла себе в журналістиці. Ще зі школи я чітко знала, що хочу стати журналісткою та працювати в медіа. Це усвідомлення з’явилося давно, але вже після вступу до Львівського університету зрозуміла, до якої саме спеціалізації в журналістиці прагну. Саме на факультеті журналістики мені пояснили основи роботи в медіа, без яких моя подальша діяльність, ймовірно, була б неможливою.
Уже на третьому курсі обрала спеціалізацію на кафедрі нових медій. Під час навчання ми записували подкасти, створювали фоторепортажі, знімали й монтували відео. Окрім того, я навчилася професійно готуватися до інтерв’ю та комунікувати зі спікерами. У межах курсу «Громадянська вебжурналістика» ми досліджували медіаактивних громадян, які завдяки цифровим технологіям мають можливість створювати контент. Сьогодні, у час війни, відповідальність за кожне слово зростає, тому надзвичайно важливо перевіряти інформацію з кількох джерел. Ми, журналісти, маємо чітке розуміння як правильно працювати з інформацією – висвітлювати тільки перевірені факти.
Після завершення навчання я розпочала свою роботу в Центрі комунікації Національного університету «Львівська політехніка», а згодом продовжила її в редакції 24 Каналу. З впевненістю можу сказати: факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка дав мені корисні навички й необхідні знання, які щодня використовую у своїй роботі.
У своїй журналістській діяльності Ви спілкуєтеся з військовими капеланами УГКЦ. Що найбільше Вас вражає в цих розмовах?
У спілкуванні з військовими капеланами найбільше вражає їхня нескореність духу. Розмовляючи зі мною на складні теми – фронт, втрати, поховання, – вони вкладають у кожне слово світло, доброту й любов. Після кожного інтерв’ю я відчуваю себе не пригніченою через почуте, а навпаки – окриленою, сповненою надії та віри у те, що все буде добре.
Саме військові капелани надихнули мене писати про героїчний шлях Воїнів. Першу історію про полеглого Героя мені розповів настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла отець Тарас Михальчук. Під час інтерв’ю він згадав Героя України Микиту Ярового. Історія цього молодого військовослужбовця трагічна: у січні 2017 року отець Тарас мав вінчати Микиту Ярового та його обраницю, але в грудні Воїн загинув. Мене глибоко вразило, як про це розповідав військовий капелан, який замість шлюбної церемонії очолив похоронну молитву. Подібних історій у капеланів безліч, і вони вчать мене не втрачати запалу до життя, вірити й надіятися. Складно навіть уявити, як, виконуючи таке важке служіння, можна залишатися настільки відкритими, світлими й добрими.
Кожна історія полеглого Захисника – це глибокий біль і велика відповідальність для журналіста. Працюючи з такими темами, часто доводиться занурюватися у вимір людських переживань і водночас бути підтримкою для родин Воїнів. Як Вам вдається знаходити сили для написання таких емоційно складних матеріалів?
Ще на четвертому курсі я розпочала писати для сайту «Духовна велич Львова». Тоді в мене з’явилося бажання висвітлювати історії про випускників Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, які мають звання Героя України. На той момент таких Воїнів було десятеро: п’ятеро отримали це звання посмертно, ще п’ятеро – за життя. Я й досі не розумію, звідки в мене була сміливість телефонувати полковникам і просити їх розповісти про вихованців Академії. Мені було важливо, щоб про цих людей знали. І сьогодні історій, які варто почути, є дуже багато.
Зокрема, історія про героїзм Сергія Юхименка – людини, яка виконувала титанічну роботу у війську. Було надзвичайно складно писати про його бойовий шлях, було боляче спілкуватися з його дружиною, було боляче бачити дітей, які залишилися без батька. Але я хотіла, щоб через багато років хтось прочитав мій текст і дізнався про Захисника України. Стаття набрала кілька тисяч переглядів. Тепер багато читачів знають про подвиг, героїзм і жертовність Сергія.
Моя журналістська місія – зберігати пам’ять про наших Воїнів. Один із військовослужбовців сказав, що, фіксуючи героїчні подвиги, ми робимо внесок у новітню історію. Я готова робити це й надалі, адже маю у своєму журналістському досвіді чимало таких матеріалів. Безперечно, ця робота потребує внутрішнього ресурсу. Інколи я навіть плачу, адже кожна історія по-особливому болить, проте розумію – мета значно вища.
Яким є Ваш досвід роботи на 24 Каналі? Які виклики та можливості це медіа відкрило для Вас як журналістки?
Мій професійний шлях у цьому медіа розпочався з роботи у відділі ексклюзивних новин. На 24 Каналі я працюю вже два роки. Приблизно рік тому в нашому відділі з’явилися спецпроєкти. Перший – «Життя після втрати», у межах якого ми спілкуємося з рідними полеглих Захисників та Захисниць. А восени разом із колегами розпочали роботу над проєктом «Війна, любов і терапія». У цих матеріалах ми розповідаємо про те, як війна торкнулася життя різних людей, і обов’язково додаємо коментарі фахівців – психологів, реабілітологів. Зокрема, психолог може пояснити, як втрата батька впливає на дитячу свідомість, або як людина адаптується до життя після ампутації. Починаючи з квітня 2026 року, я перебуваю на посаді автора спецпроєктів.
24 Канал дає мені змогу пропонувати багато актуальних і важливих тем. Ми записували інтерв’ю з ліквідаторами Чорнобильської катастрофи, записували інтерв’ю з Воїнами, які пережили полон, а також з відважними командирами, які досі перебувають на фронті. Також до етерів каналу долучаються речники, командувачі різних угруповань, політологи, економісти – вони коментують актуальні теми. Випускові редактори обирають найцікавіші фрагменти. Тематика здебільшого охоплює політику, фронт, міжнародні відносини та військову сферу. Підсумовуючи, можу сказати, що це медіа дозволяє мені професійно зростати, знайомитися з цікавими людьми та реалізовувати власні ідеї.
З якими труднощами Ви найчастіше стикаєтеся у своїй роботі?
Виклики у медіа, з якими я зіткнулася, – це передусім дотримання новинного формату, який вимагає швидкої підготовки матеріалу. Можливо, хтось ставиться до цього легше, але я завжди дуже зосереджена й часто хвилююся за якість своїх матеріалів. Найбільше щастя й джерело натхнення – спілкування з людьми. Але водночас, це також і виклик. До прикладу, іноді на відповідь щодо інтерв’ю доводиться чекати тиждень, адже кожен має різну реакцію та рівень відповідальності. Мені буває складно приймати критику, а в роботі журналіста – зауваження неминучі, тож до цього потрібно навчитися ставитися спокійно. Досвідченіші колеги радять легше сприймати багато речей і не так болісно реагувати на помилки. Наприклад, коли отримую правки до великої статті, то незалежно від того, де я перебуваю – у кіно, в церкві, на прогулянці з друзями – відкладаю усе й беруся до роботи. Завжди намагаюся відповідально та серйозно ставитися до роботи. Скільки б інтерв’ю я не проводила – чи з капеланами, чи з родинами полеглих Захисників – я щоразу ретельно готуюся: формулюю глибокі запитання та продумую розмову до найменших деталей.
Яку пораду Ви дали б студентам-журналістам, які зараз відчувають страх чи невпевненість у собі, але прагнуть реалізувати свій потенціал і досягти успіху в професії? І як, на Вашу думку, при цьому зберегти баланс між кар’єрою та особистим життям?
По-перше, важливо мати поруч людей, які розуміють і приймають особливості твоєї професії. Адже журналісти часто працюють за нестабільним графіком і нерідко – у вихідні. Тому надзвичайно важливо, коли рідні, друзі та кохана людина ставляться до цього з повагою й підтримкою.
По-друге, варто прагнути вибудовувати корисні професійні знайомства. Під час навчання на факультеті журналістики у нас було багато гостьових спікерів, які вже працювали в медіа. Після кожної такої зустрічі я знаходила їх у соціальних мережах і стежила за їхньою професійною діяльністю.
По-третє, і найважливіше – максимально використовувати можливості, які надає Університет: досліджувати різні напрями, щоб краще зрозуміти, що тобі підходить, і водночас свідомо визначати власні пріоритети на певному етапі життя.
Розмовляла Марія-Єлизавета Саврук
