Коли я була ще маленька, приблизно в період садочка і початкової школи, моя родина мала один комп’ютер на всіх. Увечері перед ним шикувалася черга: я хотіла пограти, тато – посидіти в інтернеті, мама – попрацювати. Сьогодні ця ситуація звучить майже абсурдно: складно уявити сім’ю, якій потрібно домовлятися, кому дістанеться доступ до одного екрана. А мій перший кнопковий телефон умів дзвонити та грати в «Змійку». На цьому його «кар’єра», як багатофункціонального пристрою, фактично закінчувалася. Парадокс у тому, що сьогодні складно уявити людину без телефона, у якому можна зробити майже все, або без ноутбука, де за кілька секунд можна знайти майже будь-яку інформацію. Моє покоління ще застало світ до смартфонів, але дорослішало разом із ними.
Але цей текст не про те, що раніше було краще. І точно не про те, що смартфони, інтернет чи штучний інтелект зіпсували генерацію. Він про інше: як дивно усвідомлювати, що за одне покоління світ, у якому ти виріс, встиг змінитися майже до невпізнаваності. Моє дитинство, як і в однолітків, проходило на вулиці. Більшість часу займали ігри з друзями, домашні завдання та те саме небажання вчитися. Кнопковий телефон здебільшого потрібен був для одного: подзвонити батькам і сказати, що уроки закінчилися раніше та попросити забрати скоріше. Значок інтернету у вигляді земної кулі був надто страшним: натиснеш – і він міг «з’їсти» всі гроші з рахунку. Тому мало хто ним користувався.
А потім у нашому житті поступово почали з’являтися сенсорні телефони. Тоді інформацію теж шукали трохи інакше. Інтернет уже був поруч, але ще не став настільки звичним і доступним, як сьогодні. За даними UNdata та International Telecommunication Union, у 2007 році ним користувалися близько 6,5% населення України, а до 2014 року цей показник зріс уже до 46%. А в 2012 році дослідження Google та TNS Infratest показало, що 23% українців використовували мобільні телефони, смартфони або планшети для пошуку інформації перед покупкою.
У середній школі телефон поступово став «найкращим другом» кожного учня. Якщо пройтися коридорами мого ліцею, то ледь не кожну перерву хтось проводив за мобільною грою. Особливо цікаво було спостерігати за хлопцями: поки один «бив» чергових мобів, навколо нього збиралися інші, які вболівали за «героя». І це ще добре, якщо під час уроку він міг зосередитися на вправі з української мови чи задачі з математики. Бували ситуації, коли бій у грі тривав, а потім телефон раптово зникав із рук – його забирала вчителька. Звичайно, це викликало обурення. Інколи ситуація з телефонами ставала настільки критичною, що, коли приходили до школи, їх одразу здавали у спеціальну коробку, а забирали лише перед тим, як йшли додому.
Смартфон став ще й способом швидкого пошуку інформації. Google уже спокійно відкривали майже всі: достатньо було ввести в пошук величезне питання з контрольної роботи й сподіватися на швидку відповідь. Великим щастям було знайти її одразу. Але траплялися й інші ситуації: відкриваєш сайт, бачиш те саме питання, а щоб дізнатися відповідь, спочатку мусиш переглянути рекламу. Ролик закінчується, блюр зникає, а її немає. І так ці кілька хвилин, які хотілося заощадити за допомогою Google, раптом витрачаються на пошук того самого пошуку. Також тоді активно використовували ГДЗ або ж банальне: «Дай списати». За кілька років пошук інформації перетворився з окремої дії на звичку, яку можна було виконати за кілька секунд. Якщо в початковій школі інтернет ще був прив’язаний до домашнього комп’ютера, то в середній школі він уже опинився в кишені. І разом із цим змінилася сама поведінка: питання більше не обов’язково потрібно було запам’ятовувати, обдумувати чи чекати відповіді від когось – його можна було просто ввести в пошуковик.
Але телефон змінив не лише наш спосіб шукати інформацію. Він поступово трансформував і наше спілкування. Саме в шостому класі тато допоміг мені створити перший профіль у соціальній мережі. Окрім цього, у мене вже був чат з однокласниками. Тоді контент у соцмережах мало хто сприймав настільки серйозно, як зараз. Перші пости були простими: особисте фото чи фото кота, смішна картинка, глибока цитата, депресивна пісня. А найкраще, звісно, – написати величезний текст про те, що тебе ніхто не розуміє і як сильно розбите серце після нещасливого кохання, а потім видалити сторінку, щоб усі просили: «Повернись!» І це вже було не просто моєю підлітковою забавою. Соціальні мережі досить швидко ставали частиною повсякденного життя українців. У дослідженні USAID-Internews за 2018 рік частка українців, які користувалися Facebook хоча б раз на місяць, зросла з 27% у 2015 році до 57% у 2018-му. За кілька років соціальні мережі перетворилися з місця для фотографій, жартів і шкільних чатів ще й на помітний канал отримання інформації.
А далі все почало змінюватися вже не поступово, а майже непомітно для нас самих. Смартфон перестав бути просто способом зателефонувати, пограти чи зайти в соціальну мережу. У ньому з’явилися робочі чати, банківські картки, документи, навчання, навігація, відеозв’язок, покупки й навіть штучний інтелект. Сьогодні, щоб попрацювати, провести зустріч, переказати гроші, знайти потрібну інформацію чи показати документ, іноді достатньо мати при собі лише телефон. Фактично він став інструментом, за допомогою якого можна вирішити більшість повсякденних питань, не прив’язуючись до конкретного місця. Змінився не тільки сам пристрій, а його роль у нашому житті. Колись комп’ютер був окремим місцем, до якого потрібно було сісти. Потім інформація з’явилася в телефоні, який можна носити із собою. А тепер уже складно провести чітку межу між технологіями й повсякденністю: ми навчаємося, працюємо, спілкуємося, вирішуємо побутові питання й отримуємо новини через ті самі екрани. За даними соціологічної групи «Рейтинг», у 2024 році 92% українців сказали, що мобільний пристрій тією чи іншою мірою покращує якість їхнього життя.
Іноді я думаю про це, коли згадую той самий комп’ютер, за який у дитинстві доводилося чекати своєї черги. Тоді здавалося нормальним, що доступ до інформації, ігор чи інтернету залежить від того, хто зараз сидить перед екраном. Сьогодні цей екран поміщається в кишені й майже завжди знаходиться поруч. Моє покоління ще пам’ятає час, коли телефон умів дзвонити й грати в «Змійку», а Google відкривали заради відповіді на одне конкретне питання. Ми ще встигли побігати на вулиці, чекати своєї черги за комп’ютером і видалити сторінку в соцмережі через нещасливе кохання. А потім майже непомітно опинилися у світі, де один телефон замінює багато речей, які колись існували окремо. І, мабуть, найцікавіше в цьому не те, скільки всього він уміє, а те, що ми встигли побачити обидві ці реальності.
Олеся Заболотня
