Напевно, кожен, хто коли-небудь подорожував, переживав конкретний вид ейфорії: коли трава навколо зеленіша, люди привітніші, а культурні пам’ятки, наче ті сирени, зводять з розуму своєю красою. І хоча цей стан характерний не одному місцю у світі, щоразу він матиме інше контекстне наповнення. Ця стаття – не звичний тревел-гід чи підбірка місць, куди потрібно завітати у Дубліні. Цей текст не має наміру претендувати на правильність чи об’єктивність – радше це висвітлення особистого досвіду однієї зі студенток факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Мета цієї статті – висвітлити одну зі сторін такого досвіду. І якщо цей текст надихне бодай одну людину дослідити нове місце, що не обов’язково є новою країною, а може бути й містечком у вашій області, мети цієї статті буде досягнуто. Приємного читання.
Передісторія
Перед поїздкою до Дубліна у мене був складений досить поверхневий, та й що його казати – стереотипний портрет Ірландії: рудоволосі люди, чотирилиста конюшина, зелений колір та музика, яка нібито лунає з кожного пабу 24/7. Я опинилася в Ірландії не зовсім як туристка. Ми з моєю коліжанкою Анастасією приїхали до Дубліна у справах, тому більшість часу мали провести за робочими й організаційними питаннями. Але між ними залишилося два вільні дні – і ми вирішили використати їх максимально. Саме випадкові й буденні речі сформували наше розуміння та відчуття Дубліна: розмови з місцевими на автобусних зупинках чи у крамницях, запашна кава у шумному, але водночас розслабленому центрі міста, спостереження за чайками, які захопили владу над усіма історичними пам’ятками міста, демонструючи людям, хто тут справжній бос. Але все по черзі, почнімо з прибуття.
Перше знайомство: Дублін починається з палацу NASA
Перше, що зустріло нас у Дубліні, – величезний сучасний аеропорт Дубліна. Можливо, це дуже суб’єктивне порівняння, але він нагадав мені центр NASA – приблизно таким я його уявляю, якщо чесно. Просторий, технологічний, із величезними конструкціями та постійним рухом людей. І вже тут Дублін трохи суперечив моїм очікуванням. Бо я чомусь уявляла Ірландію переважно через старовинні кам’яні будинки, маленькі вулички та паби з дерев’яними меблями. А вже в аеропорту побачила, що сучасна Ірландія нікуди не зникла за своєю історією. Там було безліч закладів, де можна було перекусити чи випити кави. Ми ж обрали для сніданку місце, оформлене у стилі класичного ірландського пабу. І це було символічно: ще не встигнувши нормально познайомитися з містом, ми вже отримали перший маленький шматочок того самого образу Ірландії, який популярний у масах.
Туристичний Дублін: від Temple Bar до Ліффі
Один із найбільш очевидних туристичних символів міста – район Temple Bar. Саме тут розташований знаменитий The Temple Bar Pub, який давно став майже обов’язковою зупинкою для тих, хто вперше приїжджає до Дубліна. Цей паб буквально зображується на листівках, які продають у сувенірних крамницях. Але якщо відійти від найвідомішого пабу й просто піти далі, місто починає відкриватися інакше. Від Temple Bar ми рушили вздовж Ліффі – річки, яка фактично розділяє північну та південну частини міста. Тут з’являється один із найвідоміших символів Дубліна – міст Хапенні. Назву міст отримав від плати за перехід: колись, щоб перебратися на інший берег, потрібно було заплатити півпенні. Звідси й назва Ha’penny – «півпенні». Далі маршрут веде до будівлі Чотирьох судів, де розташовані головні судові інституції Ірландії. Цікаво, як вдало у місті поєднуються історичність та сучасність. Ти можеш пройти повз будівлю, якій сотні років, звернути за ріг – і опинитися біля сучасного магазину, кав’ярні чи автобусної зупинки.
Ранок, автобус і дуже ввічливі лебеді
Наступного дня мій маршрут починався зі сніданку в Central Plaza. Шведський стіл тут варіюється від смажених сосисок і тостів до лосося та вівсяної каші з медом. Після сніданку – маленька дорога до зупинки. Праворуч тебе супроводжує чарівний парк зі ставком, у якому лебеді та качки, здається, ділять майно, часом киваючи одне одному на знак поваги. І, до речі, Ірландія – це той край, де навіть лебеді ввічливі. Принаймні саме таке враження складається після знайомства з місцевими. Старша пані разом зі своєю онукою років двадцяти люб’язно підказали нам актуальний розклад прибуття автобусів. Здавалося б, дрібниця. Але саме такі дрібниці й формують враження від країни. Дорогою до центру міста акуратно розкладені маленькі й охайні котеджі, які не проти стояти стінка до стінки вже не перший рік. Тут і починають дедалі частіше з’являтися знамениті кольорові ірландські двері.
Феномен кольорових дверей
Про кольорові двері Дубліна існує одразу кілька легенд. Одна з найпопулярніших розповідає про нетверезих ірландців, які нібито через однакові фасади не могли розпізнати власний будинок. Інша – про мешканців міста, які начебто відмовилися виконувати наказ королеви Вікторії – фарбувати всі двері в чорний на знак жалоби після смерті принца Альберта. Але справжня причина цього веселкового феномену відрізняється від обох легенд. У XVIII – на початку XIX століття Дублін активно перебудовувався в георгіанському стилі. Місто отримало великі площі та довгі ряди майже однакових таунхаусів. І тут виникла дуже людська проблема: як зробити свій будинок своїм, якщо він буквально такий самий, як будинок сусіда? Архітектура була суворо симетричною, фасади – стандартизованими. Тому мешканці почали гратися з тим, що залишалося їм для самовираження: дверима, кольорами, дверними молотками, фрамугами та деталями оздоблення. Згодом кольорові двері стали одним із візуальних символів міста, а сьогодні їх фотографують чи не так само охоче, як знамениті дублінські паби.
Національна галерея: мистецтво за десять хвилин до закриття
Одне з найбільших скупчень таких георгіанських будинків можна побачити в районі Національної галереї Ірландії. Саме туди ми потрапили буквально за десять хвилин до закриття. Наше знайомство з галереєю через брак часу більше нагадувало small talk, ніж ґрунтовну розмову з мистецтвом. Але навіть за ці десять хвилин ми встигли побачити роботи Пабло Пікассо, Вінсента ван Гога, Клода Моне та Камілля Піссарро. Охоронець галереї – високий, дещо худорлявий старший чоловік із великою приязною усмішкою – був щиро втішений тим, що ми таки встигли застати твори легенд. Іноді люди, яких ти зустрічаєш на кілька хвилин, западають у серце більше, ніж місця, у яких ти провів кілька годин. А вже наступного дня ми прийняли відважне рішення – повернутися до галереї й дослідити її коридори ґрунтовніше. Цього разу без забігу перед закриттям. Галерея виявилася одним із тих місць, які цікаві незалежно від віку чи досвіду. Тут мистецтво не обов’язково потрібно «розуміти» – іноді достатньо просто дивитися. До речі, тут є власне бістро та крамничка, де можна придбати мистецтво, закарбоване в закладці для книжки, блокноті чи якісній паперовій копії. Для тих, хто шукає небанальні сувеніри рідним, це може бути хорошою ідеєю.
Trinity College і книга, якій понад тисячу років
Між іншим, саме за порадою згаданого мною охоронця ми вирушили до Trinity College, який розташований приблизно за десять хвилин від Національної галереї. Trinity College Dublin заснували ще у 1592 році за указом королеви Єлизавети I. Сьогодні це один із найстаріших і найвідоміших університетів Ірландії. Але головна причина, через яку сюди приходять туристи, – бібліотека та знаменита Келлська книга. Це рукопис, створений приблизно у VIII–IX столітті кельтськими ченцями. Коли дивишся на нього, складно не подумати про те, скільки поколінь людей жило, навчалося, закохувалося, сварилося і помирало задовго до того, як ці сторінки опинилися перед тобою. Але навчання навчанням, а мозок потребує глюкози. Тож наступним кроком було вирішено знайти місце для підкріплення. І, як справжні представники покоління Z, які не зраджують своїм уподобанням ані на Батьківщині, ані будь-деінде, ми опинилися з дабл-чізбургер-меню та матчею зі Starbucks. З цією трапезою в пакетах ми вирушили на пошуки пляжу.
Коли місто закінчується, починається море
Після приблизно 35 хвилин дороги на другому поверсі автобуса перед нашими очима з’явилося Ірландське море, а ліворуч – парк. Дублін раптом змінився. Замість міського шуму, історичних фасадів і туристичних маршрутів – вода, зелень і відчуття простору. Саме тоді я подумала, що, можливо, головна особливість Дубліна – у тому, наскільки швидко він може змінитися. І що це місто ідеальне для багатогранних людей, адже дозволяє втілити великий спектр способів проведення часу. Вранці ти стоїш серед георгіанських будинків та розглядаєш нову виставку арт-галереї, вдень працюєш у хіпстерській кав’ярні, а за пів години вже їдеш автобусом уздовж моря.
Місто засинає, прокидаються скрипка, гітара та Guinness
Увечері Дублін стає іншим. Пабна культура є невід’ємною від загальної ірландської. Тут незнайомці танцюють під мелодію традиційних ірландських пісень, музиканти, попри 7-му годину роботи, не втрачають здібності жартувати з публікою, а в келихах відвідувачів поповнюється те саме темне пиво – Guinness. Якщо раптом ви задалися питанням, чи пов’язана назва Guinness із Книгою рекордів Гіннеса, я вас здивую: напряму. Усе почалося із сера Г’ю Бівера – директора пивоварні Guinness. У 1951 році під час полювання в графстві Вексфорд він став учасником суперечки: який птах є найшвидшим мисливським птахом Європи? Відповіді в довідкових книжках не знайшли. Тоді Бівер подумав: а скільки таких суперечок виникає в ірландських та британських пабах? Люди сидять, п’ють пиво й сперечаються: хто найшвидший, найвищий, найважчий чи найбільший, – а надійної книжки, яка могла б їх розсудити, немає. У 1954 році він залучив близнюків Норріса та Росса МакВіртерів – журналістів і збирачів фактів – щоб вони склали таку книжку. 3 жовтня 1955 року вийшов перший Guinness Book of Records. Спочатку його задумували фактично як маркетинговий інструмент Guinness: книжку поширювали в пабах, де продавалося пиво цієї марки, щоб вона допомагала відвідувачам вирішувати суперечки. І тут є прекрасна деталь: перше видання навіть мало спеціальне водо- та пивостійке покриття, бо передбачалося, що книжку читатимуть прямо в пабах. Мабуть, складно придумати більш ірландський спосіб створити світову книгу рекордів.
Український прапор посеред Дубліна
Є ще одна деталь Дубліна, яку складно не помітити українцеві. Гуляючи вулицями міста, неодмінно бачиш українські прапори та написи на кшталт Stand with Ukraine. А коли люди дізнаються, що ти з України, часто можна почути слова підтримки. Але ірландці – люди не тільки милих посмішок, а й діла. Адже Ірландія надає Україні масштабну гуманітарну, фінансову та нелетальну військову підтримку.
Хоут: автобус, випадковий знайомий і найкраща дорога дня
На завершення нашої маленької дублінської пригоди ми вирішили вирушити до Хоута – місця приблизно за 15 кілометрів від центру Дубліна, де можна побачити драматичні скелі, море й зовсім інший бік Ірландії. Наша невелика компанія, яка з учорашнього дня поповнилася ще двома латвійцями, очікувала на автобус до загадкового узбережжя. І саме тут із нами познайомився, мабуть, найавтентичніший ірландець із усіх, кого нам довелося зустріти. Спершу він стояв нерухомо. Його очі казали, що свідомість блукає десь між минулим і майбутнім, проте не в теперішньому. Спираючись на тростину з натурального темного дерева, яку чоловік років сімдесяти тримав у правій руці, він ледь-ледь постукував по асфальту своїми ідеально відполірованими мештами. На його зап’ясті був раритетний годинник минулого століття, а на вказівному пальці – вінтажний перстень. Потім він задумливо поправив картату сорочку, заправлену в класичні сірі брюки.
Аж раптом почув, як мій друг Рейніз запитує:
– То нам на Хоут потрібен автобус №11?
Старший чоловік після трьох секунд роздумів нахилився до Рейніза й поділився:
– Якщо хочете отримати непересічне задоволення від дороги до узбережжя, раджу скористатися автобусом №6. Він їде через найгарніші схили та відкриває панорамний краєвид на місцевість.
Очікуючи, як згодом виявилося, на один автобус із цим люб’язним паном, ми дізналися чимало про його особистість та життєвий шлях. А коли вже вирушили, автобус справді вів нас такими маневрами, що за вікном постійно відкривалися нові краєвиди. Тому з упевненістю скажу своєму читачеві: якщо скористаєтеся порадою цього харизматичного пана й подорожуватимете автобусом №6 від зупинки поруч із Дублінською центральною бібліотекою до Хоута, це може стати однією з найгарніших ваших поїздок громадським транспортом. А надто якщо пощастить зайняти перші сидіння другого поверху. Після приголомшливої дороги на нашу скромну компанію молодих людей із пострадянських країн чекала не менш приголомшлива пригода – пошуки A Tiny Hidden Beach. Крихітного потаємного пляжу. Спочатку здавалося, що моря тут немає. Була лише вузька стежка поміж скель, яка вела дедалі нижче – подалі від дороги, людей і шуму. А потім море відкрилося раптово. Внизу лежав маленький шматок піску й каміння, затиснутий між темними скелями. Вода то набігала на берег, то відступала, ніби передумувала. Навколо було тихо настільки, що Дублін здавався десь в іншому житті.
І, можливо, саме це місце найкраще пояснило мені Ірландію. Не ту, яку я уявляла перед поїздкою. А ту, яку можна знайти лише випадково – за кольоровими дверима, у розмові з незнайомцем, у старій галереї, в автобусі до моря чи на крихітному пляжі, якого ти навіть не планував шукати. Мабуть, саме тому найкращі подорожі – це не ті, де ти побачив усе заплановане. А ті, після яких тобі є що згадати, чого ти зовсім не планував. Тож подорожуйте, спостерігайте, розмовляйте з людьми й не бійтеся звертати з туристичних маршрутів. Іноді найцікавіші історії починаються саме там.
Кароліна Гавриленко
