Це історії п’яти ветеранів і одного чинного військового з різних регіонів України. Але усі вони проходили чи проходять реабілітацію у медичних закладах на Львівщині. Під час неї одні повертаються до танцю й музики, а інші відкривають для себе – іпотерапію, ампфутбол, стрільбу з лука, театр. Це історії про силу й реінтеграцію людей, які показують: навіть там, де здається життя зупинилося, – можливо все.
Денис Зайцев. Дніпро
Денис – чинний військовослужбовець. До Збройних Сил України долучився у 2021 році за власним бажанням. Три роки служив у Херсоні у військовій частині Національної гвардії України. Згодом, як строковика, його демобілізували. За понад пів року він приєднався до бригади оперативного призначення «Хартія».
У війську він обрав позивний «Маестро», адже все його життя пов’язане з музикою: у дитинстві відвідував музичну школу, має музичну освіту, грав в оркестрі та створив свій гурт.
Про поранення на початку цього року чоловік говорить коротко: «Не доїхали на позицію». Зараз Денис проходить лікування та реабілітацію у центрі «Superhumans». Саме тут він і долучився до музичного бенду.
«Мене лікар відвів у музичний кабінет. Каже: «Ось барабанщик, він буде тут займатися». І так усе почалося. Вони побачили, що я з досвідом – і я почав виступати з хлопцями. З Жаданом ми бачилися, коли були у пункті постійної дислокації – він зі своїм гуртом грав для нас. Я підійшов до нього і сказав, що був би радий, якби колись вдалося зіграти на одній сцені. Він відповів: «Якось зіграємо». І коли я вже був тут, Сергій із гуртом приїхав, йому розповіли про мене – і він каже: «Зіграй зі мною». Зіграли на концерті до дня народження бригади».
Іван Роман. Миколаївська область
Вперше Іван долучився до війська у 2014 році. Після року служби звільнився, але через труднощі з пошуком роботи підписав контракт ще на два роки. У 2021 році після зборів резервістів погодився на пропозицію повернутися на службу.
Поранення Іван отримав у 2024 році. Служив у підрозділі аеророзвідки – під час вивезення побратимів на позиції в лобове скло влучив ворожий дрон. Унаслідок цього він втратив дві кінцівки і майже нічого не бачив. У цивільному житті, каже ветеран, до спорту не мав жодного стосунку – працював далекобійником, на станціях технічного обслуговування. Під час реабілітації в центрі «Незламні» він почув про майстер-класи зі стрільби з лука. Одного дня вирішив туди піти – тренерка запропонувала спробувати й йому.
Це була дистанція менше ніж три метри. Серед десятка пострілів були влучання в «десятку», хоча, каже Іван, у це повірив не одразу. Відтоді він захопився стрільбою з лука, навчився натягувати тятиву зубами і почав їздити окремо на тренування. За майже два роки він взяв участь у різних змаганнях, зокрема чемпіонаті України.
«Скільки б там не було учасників, я змагаюся сам із собою. Враховуючи, що стріляю в пов’язці, наосліп – на всіх змаганнях я був не останнім. І це, знаєте, мотивує мене. Але хочу відродити в Україні цю категорію – вона називається «візуали». На паперах вона є, а в реальності – ні. Тому я пішов здобувати професію тренера, щоб офіційно міг займатися зі спортсменами і мотивувати їх своїм прикладом. Хочеться залучати не лише ветеранів, військових, а й цивільних людей».
Михайло Фатєєв. Миколаїв
До початку повномасштабної війни Михайло працював докером і диспетчером у порту. У 2022 році він добровільно звернувся до місцевої тероборони та Нацгвардії, однак тоді, каже, місць не було, тож почав займатися волонтерством.
Згодом Михайло все ж долучився до війська. У складі 103-ї бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького прослужив чотири місяці. У 2024 році, на День Незалежності, на Курщині отримав поранення. Під час реабілітації в центрі «Незламні» однією з активностей для захисників було написання текстів. Мистецтво й культура, каже він, завжди були йому близькими, тому вирішив створити власну п’єсу. Так і з’явилася вистава «Сам на сам», до якої Михайло долучив як акторів інших ветеранів.
В основі постановки – історія самого Михайла – про шлях військового, який, пережив війну, поранення і поступово повертає собі віру в життя. Наразі виставу вже показували у Львові, Славську, Тернополі та Луцьку.
«Це вийшла така відверта розмова між акторами і глядачем. Люди дякують, під час вистави хтось навіть плаче. Дуже багато говорять, що ми їх справді зачепили. А сама назва говорить про те, що в найважливіші моменти життя людина ухвалює рішення сама. Звісно, враховуючи обставини, родину, відповідальність перед державою, але цей вибір – внутрішній. І навіть у момент поранення ти ніби залишаєшся сам на сам із собою. Але водночас поруч є інші – ті, хто витягує тебе з поля бою, повертає в тил. І ти виживаєш не тому, що ти сам на сам, а тому що ти поруч з людьми».
Петро Корнага. Львівська область
До початку повномасштабної війни Петро їздив на заробітки за кордон, де працював різноробочим, або займався ремонтними роботами в Україні. До війська долучився добровольцем 27 лютого 2022 року. Каже: зробив це, наслідуючи приклад брата, який пішов служити двома днями раніше.
Петро служив артилеристом у 63-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Поранення отримав трохи більше ніж через сім місяців служби – втратив одну ногу, а в іншу медики встановили пластину.
У дитинстві Петро любив із хлопцями грати у футбол. Одного дня під час реабілітації у Винниках, пригадує, побачив інтерв’ю представників команди «Покрова АМП», які закликали людей з ампутаціями спробувати себе в ампфутболі. Він зателефонував, приїхав і спробував. Ветеран розповідає, що все починалося з чотирьох-п’яти хлопців, а нині вже є дві команди, які тренуються двічі на тиждень. Петро – капітан команди «Покрова АМП-2» і грає на позиції нападника.
«Тут класно проводити час. Тут всі хлопці такі, як ти – військові, ветерани, є про що поспілкуватися. Більшість з тих, хто сюди приходить, залишаються. Їм це подобається. Спочатку це була класна реабілітація. А зараз – і реабілітація, і задоволення, і хобі. Минулого року ми стали першими чемпіонами України. Мріємо, що цього року хлопці з першої команди стануть чемпіонами вищої ліги, а «Покрова АМП-2» – чемпіонами першої. І два кубки ми привеземо до Львова».
Олександр Жваненко. Львів
Олександр почав займатися танцями з п’яти років – тоді мама відвела його на гурток. Понад 20 років він виконував народні танці і на паркеті зустрів свою дружину Марічку. Попри це, обрав для себе фах географа – навчався в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Працював гідом і керівником туристичних груп за кордоном.
З початком повномасштабної війни Олександр разом із дружиною волонтерили. А за місяць після народження доньки він долучився до Національної гвардії України, а згодом перейшов до підрозділу «Азов». У жовтні 2024 року, готуючись до зміни, Олександр перебував у бліндажі, коли туди влучив ворожий снаряд. Унаслідок поранення Олександр втратив обидві ноги.
Реабілітацію ветеран проходив у центрі «Незламні», де також взяв участь у програмі «Від ідеї до ветеранського бізнесу». Разом із дружиною вони подали ідею створення танцювального простору й отримали грант. Марічка займалася хореографією та мала ансамбль «Явір» – так і з’явився танцювальний простір із такою ж назвою.
«Коли ми знайшли приміщення, потрібно було зробити ремонт – облаштувати танцювальне покриття, освітлення, кондиціонування. Тут все треба було переробити. І я за це взявся. Це передбачало багато комунікації, пошуку матеріалів, підрядників, переговорів. І, мені здається, це допомогло пройти шлях від поранення до повернення і зрозуміти, як інтегруватися. Ми створили гарний простір. Якщо комусь здається, що зараз такий час, що не до танців – то танець це теж своєрідна терапія. Заняття з собою – це важливо».
Станіслав Шинкар. Рівненська область
Станіслав долучився до війська у 2022 році – отримав повістку і мобілізувався. Чоловік був бійцем батальйону спеціального призначення «Дике Поле». Через рік служби отримав відзнаку «Сталевий Хрест» за проявлену хоробрість під час виконання бойових завдань.
У березні 2026 року внаслідок вибуху ворожного дрону військовий отримав поранення: втратив дві руки, осколки потрапили, зокрема в очі, обпекли обличчя та тіло.
Нині чоловік проходить лікування та реабілітацію в центрі «Незламні». Саме лікар, каже, йому розповів про заняття з іпотерапії. Під час нашої зустрічі у нього перше заняття. Станіслав вчиться водити коня по території і навіть пробує їздити вверхи.
«Фантастичні емоції. Ти відчуваєш тварину, рухаєшся з нею. Нам вдалося подружитися. Ти починаєш довіряти собі. Хоча це було нелегко з моїм рівнем ампутації».
Авторка: Ірина Бондаренко, студентка кафедри нових медій
