Психологія – це не лише наука, а й мистецтво розуміти людину, знаходити сенси та підтримувати у найскладніші моменти життя. Наталія Жигайло – докторка психологічних наук, професорка кафедри теорії та історії політичної науки філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, керівниця освітньої програми «Психологія бізнесу та управління». Вона не тільки чудовий фахівець у своїй галузі, а й талановита викладачка, яка вміє з групи студентів створити колектив з «однією душею». Про психологію людини в суспільстві, про процеси абілітації в умовах війни, про те, де черпати силу й енергію для позитивного мислення, у ексклюзивному інтерв’ю поспілкувалися з Наталією Жигайло.
Наталіє Ігорівно, Ваші наукові інтереси охоплюють психологію особистісного зростання, духовного становлення та здійснення особистості. Як ці напрями перегукуються з методами Вашого викладання та взаємодії зі студентами?
Мої наукові інтереси не просто перегукуються з методами викладання, а вони в мені живуть. Я їх випромінюю, будую на них усі свої теоретичні та практичні знання. Мене часто запитують: «Чи практикуєте Ви?» Я завжди відповідаю: «Немає кращої практики, ніж добра теорія». Отож, що в моїй теорії, на перший погляд, такого доброго? Перша наука, яка виникла, – це психологія. Перший напис на стінах храму в стародавньому світі – «Пізнай самого себе». Першим написом на стародавній монеті були слова римського філософа Ювенала: «Треба молитися, щоб в здоровому тілі був здоровий дух». Отже, психологія – це наука, яка відповідає на питання: сталося, чому це сталося? Захворів – чому захворів? І без вирішення цього «чому» неможливо йти далі. І щоб дати відповідь на це «чому», треба мати знання з психології, знати базові поняття стилю поведінки, стилю міркування, стилю спілкування. Для цього студентам представляю структуру особистості у вигляді дерева далеко не жартома, а глибоко концептуально. Що я маю на увазі? Коли будівля буде міцною? А тільки тоді, коли вона стоятиме на міцному фундаменті. Коли особистість буде сильною? Коли ґрунт, на якому вона стоїть, складається із чинників саморегуляції, якими є воля, совість і віра. Воля – це система саморегуляції через чинник совісті. Совість – це те, що не дозволяє нам спокійно жити й спати, коли ми вчиняємо неправильно. Віра як доказ невидимих речей: маємо те, в що віримо. Вітки цього дерева – це саме життя в людині: усі психічні функції і процеси, психічні стани, психічні властивості; спрямованості особистості: потреби, інтереси, ідеали, звички, світогляд тощо. Верхівкою цього дерева є прагнення до самовдосконалення, якому людина присвячує все своє життя. У житті людини не настає момент, коли можна сказати: «Я все зробив», адже це прирівнюється до духовної смерті. Ключовим акцентом у структурі особистості є духовне зростання. Людина з’являється на світ із зростом близько 50 см і масою тіла 3 кг. У процесі росту й розвитку ці показники поступово збільшуються. Подібно до цього розквітає троянда, коли має необхідні умови – тепло, вологу та повітря. Так само й духовне зростання людини можливе лише за умови постійного самовдосконалення: коли вона читає книжки, слухає змістовні інтерв’ю, відвідує цікаві тренінги чи майстер-класи. Те, що в п’ятому класі ми добре знали табличку множення, зовсім не гарантує, що збережемо ці знання без регулярного повторення. Маючи від народження генетичні здібності до музики чи малювання, але не розвиваючи їх, ми навряд чи зможемо стати успішними музикантами або художниками.
Що таке духовне зростання? Варто звернутися до поняття «духовність». Це не лише інтелектуальний розвиток, не тільки моральність, не суто релігійність і не окрема емоційність. Духовність поєднує в собі усі ці складові й становить велику цінність, адже є шляхом до очищення людської природи. Духовна особистість – це та, яка наповнює сенсом кожну свою справу. Наприклад, коли я малюю картину, то усвідомлюю, що вона може приносити радість та користь у майбутньому. Коли я саджу дерево, то розумію, що, можливо, не буду споживати його плодів, проте свого часу споживала плоди з дерев, які посадили інші. На будівництві трьох працівників запитали: «Що ти робиш?» Один відповів: «Каміння ношу». Другий сказав: «Заробляю на прожиття». А третій відповів: «Будую храм». І не має значення, що саме він будує у той момент – житловий будинок, Церкву чи стодолу. Головне те, що він наповнює свою працю змістом. Духовна людина – це та, в якій палає іскра Божества, роблячи її цікавою для інших і здатною освітлювати їхній шлях. Така людина керується у своєму житті законами правди та справедливості. Духовна людина працює на вічність, а не просто безкінечно працює. Адже можна щодня ходити на роботу, але так і не наповнити свою працю справжнім змістом.
На своїй Фейсбук-сторінці Ви багато пишете про психологію людини в суспільстві. Зокрема, в одному із дописів зазначаєте, що «у психології нема поняття «зла людина», а є поняття – «зло в людині». Злість майже завжди є формою болю, страху або безсилля». Як такий підхід може допомогти зберегти стосунки в родині, на роботі чи в навчальному середовищі?
Є головні злі вчинки: гнів, гординя, захланність, нечистота, брехня, страх, сум, лінь. Я завжди студентам кажу, що любити себе – не означає лежати на печі й гладити себе по животі. Любити себе – це працювати над собою, щоденно йти вперед. Я сформулювала три психологічні теореми. Перша теорема – «у психології нема поняття «зла людина», а є поняття – «зло в людині»». Коли людина чинить зло, ми зазвичай відвертаємося від неї. Ба більше – часто вступаємо у своєрідну війну: був один хворий – стає двоє. Адже зло в людині – це таке саме захворювання духа, як біль зуба, ноги, голови, живота у фізичному тілі. Тому боротися треба не з людиною, а з тим злом, що в ній.
Друга теорема – «нема поняття «Бог карає», а є поняття – «людина сама себе карає»». За своє добро вона отримує винагороду, а за зло – покарання. Адже Бог – як Сонце – світить для всіх однаково. Якщо людина добровільно знаходиться у тіні, то це не означає, що сонце перестало світити. У своєму житті ми керуємося розумом і правом вибору. Завдяки розуму ми можемо робити правильний вибір.
Третя теорема – «хвороба – в тілі, проблеми – в обставинах, а причина – в дусі». Тому боротися треба з причиною, а не з наслідком.
Адже за одним принципом побудована одна людина й увесь Всесвіт: задум – слово – дія. Наприклад, ми спочатку задумали записати це інтерв’ю, потім ви записали собі питання, на які хочете отримати відповіді, а тепер втілюємо це в життя. За таким принципом щодня й постійно працює все – від елементарного до глобального. Ми реагуємо на злі вчинки (вкрав, вбив, образив), а що подумав? А що сказав? Кожна думка, кожне слово – це є матерія (вища форма її існування). Позитивні думки, слова і вчинки – здоровий дух. Негативні – хворий. Захворює дух – і як наслідок захворює тіло, погано йдуть справи. Це дуже складне і делікатне питання, тому його легше довести методом від супротивного (що не можна робити?). Тому ми й згадували уже головні злі вчинки. Я завжди кажу студентам: якщо ви бачите, що з людиною щось не так і щиро хочете їй допомогти, тоді обійміть і скажіть: «Я не знаю, що саме, але бачу, що робиш щось не так». Людину завжди мають супроводжувати позитивні думки, позитивні слова й позитивні дії. Ми часто реагуємо на те, хто що сказав і хто що зробив, бо це видимі речі. Уся відповідь – у голові. Іде подорожній: у траві щось зашаруділо. Один подумав: «Це, напевно, змія». Змія вискочила й ужалила його. Іде інший подорожній: у траві щось зашаруділо. Він подумав: «Напевно, пташка». Пташка злетіла й полетіла в небо. Я ніколи не кажу, що захворіла, тим паче, якщо справді не є хворою, адже таким чином можна накликати на себе недугу. До лікаря потрібно ходити для того, щоб оздоровлятися, а, скажімо, в театр потрібно ходити для того, щоб наповнювати себе позитивними емоціями. Чому корисно читати казки? У казках добро завжди перемагає зло. Людина часто замикається у собі й обирає темряву. Тому боротися потрібно не з конкретною злою людиною, а з самим злом, підходячи до проблеми концептуально.
Однією з Ваших порад для студентів є твердження про те, що лише спільне проведення часу – відвідування музею, театру, кінотеатру – формує справжній колектив з «однією душею». Ви є прикладом людини, яка й сама активно відвідує культурні заходи міста. Наскільки, на Ваш погляд, культура та спільні переживання мистецтва допомагають підтримувати психологічну стійкість під час війни?
Чимало поїздок із студентами організовувала впродовж років праці, наприклад, до Крехівського монастиря і міста Жовкви, Унівської лаври і Золочівського замку, Скель Довбуша і Гошівського монастиря, багато інших. Це таке поєднання культурного й духовного. Адже, скільки б років ви не сиділи за однією партою, ніщо так не об’єднає, як спільна поїздка, подорож, завдання інтелектуального чи розважального характеру тощо. На початку подорожі наголошувала: «Поїдете групою по списку – повернетеся колективом з однією душею». І це справді справджувалося.
Я є автором книги «СпівЖиття. Частина друга. Просто бути». У цій книзі є розділ, присвячений театру. В минулому, роки 1999-2005, приходжу в театр: на сцені трупа 50 чоловік, а в залі 25 глядачів. Гра акторів – цілюща, натхненна. Приходжу на потокову лекцію і кажу до студентів: «Діти, друзі, студенти, жива емоція, натуральна сльоза. Квиток 5 гривень. Йдемо в театр?». «Йдееемооо» – лунає в аудиторії. Після цього я щотижня приводила в театр по 100-200 студентів. Мене часто запитували: «Навіщо ти це робиш?» Я відповідала: «По-перше, насолоджуюся тим, що студент першого, другого, третього, четвертого курсу Львівського національного університету імені Івана Франка переступає поріг театру й шепче: «Наталіє Ігорівно, я так хвилююся, я сьогодні перший раз в театрі». Це ж завтра він поїде на свою мальовничу Франківщину, Тернопільщину чи Закарпаття, не побувавши в святині культури міста Львова. По-друге, уявіть собі, заходжу в театр, а мої студенти, які займають майже пів партери, тихенько кажуть: «Добрий вечір». І таке ехо іде залом. Це незабутнє враження, яке додає сили й натхнення».
До речі, можу поділитися своїми думками про те, що дає мені ресурс у час війни. Це віра в Бога, віра в себе, віра у свою країну і пам’ять предків. За допомогою мистецтва, культури, спільних подорожей ми черпаємо духовний потенціал. Я люблю розповідати театралам таку легенду. Стоїть під храмом жебрачка. Кожен, хто проходить повз, кидає їй монету. Одного разу повз храм проходив поет, він подарував жебрачці троянду. Нема жебрачки день, нема жебрачки тиждень. Коли вона з’явилася знову, її запитали: «А чим ти жила всі ці дні?» «Трояндою», – відповіла жебрачка. Отак і ми приходимо до театралів за цією «трояндою». Для того, щоб одержати цю троянду, одній людині потрібно прийти один раз на тиждень, іншій – один раз на місяць, а ще іншій – один раз на рік. Це залежить від індивідуальних особливостей особистості. Так же само можемо сказати й про наш духовний потенціал, який часто вичерпується і потребує нового наповнення.
Як Ви бачите сучасне розуміння абілітації в умовах війни та якими ключовими компетентностями має володіти фахівець, що працює в цій сфері?
Абілітація – це є процес адаптації, пристосування до нових умов життя і діяльності. Це процес, який починається після лікування, фізичної та психологічної реабілітації. У період війни цей термін набув нового значення. Коли постраждалий у війні вже пройшов медичну, психологічну й фізичну реабілітацію і йому потрібно пристосуватися до нових умов життя в соціумі. У нього, можливо, немає кінцівки, у нього, можливо, немає домівки, у нього, можливо, немає когось із рідних тощо. По-перше, зараз в Україні створюються такі абілітаційні центри. У Львові відбувався Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута – 2025». Під час заходу Воїни організували й провели презентацію абілітаційного центру. Це мене зацікавило, адже ми в Університеті плануємо розвинути програму з підготовки фахівців абілітаційних центрів. Якими компетентностями має володіти такий фахівець? Перше – володіти знаннями про особистісне й духовне зростання людини. Друге – навчання фінансовій грамотності. Адже, можливо, людина була будівельником, а тепер має стати ФОП-ом, юристом або освоїти інший вид професії, яка не вимагатиме фізичної праці, швидкого пересування тощо. Третє – освоєння підприємницьких навичок. Четверте – це знання з психології бізнесу та управління. Якщо я пропоную таку програму, значить маю вкласти в неї мету, зміст і сенс. Мій підхід базується на чотирьох головних стовпах. Перший – Григорій Сковорода, український філософ, поет, педагог. Він жив 300 років тому, проте в цей час також відбувалися аналогічні події: війна, революція, намагання знищити все українське. Але він робив свою роботу – тому став Сковородою. Творчість Григорія Сковороди має значний вплив на сучасників і подальші покоління.
Другий – Віктор Франкл, австрійський психолог, психіатр. Його унікальна праця «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» допомогла вижити багатьом. Загинули ті, які думали, що все дуже швидко закінчиться, загинули ті, які не мали віри в майбутнє, а вижили ті, які мали справжній сенс буття і жили сьогоднішнім днем.
Третій – Роман Гладишевський, Ректор Університету, академік НАН України, професор. Коли я прийшла з цією пропозицією, професор Роман Гладишевський сказав: «Наталіє Ігорівно, це не тільки Воїнам треба адаптуватися до нових умов життя, а й нам до них». Ви подумайте, як геніально сказано. Коли ти бачиш молоду людину, яка йде без кінцівки, серце крається, і ти не знаєш, що їй сказати.
Четвертий – Владика Володимир, єпископ-помічник Львівської Архиєпархії. Владика Володимир є автором книги «Твоє щастя тут і тепер», на презентації якої я мала нагоду бути. Ця книга лежить в мене на столі поруч із Біблією. Щастя тут і тепер. Адже вчорашнього дня вже немає, завтра теж може й не настати, а є сьогоднішній день. І людина, яка вміє дякувати за все, що має, отримує значно більше. А людина, яка у всьому шукає погане, втрачає й те, що має.
Останнім часом Ви активно займаєтеся дослідженнями методів абілітації військових та їх інтеграції в суспільство. Які підходи є найбільш перспективними та дієвими сьогодні?
Коли розпочалась повномасштабна війна, психологи України об’єдналися під патронатом завідувачки кафедри психології Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, професорки Тамари Хомуленко. Тамара Борисівна організувала цікаві і потрібні наукові семінари, на яких ми працювали із психотерапевтами з Америки, Канади, Австралії, Нової Зеландії та Європи. Наші колеги ділилися досвідом роботи з психотравмами війни. Результатом роботи на семінарах стала моя публікація «Психологія перемоги» у виданні з наукової бази Scopus. Поради фахівців мною уніфіковані та доповнені. Вважаю, що передовсім подолати страх допоможе заміна цього відчуття вірою у перемогу.
Дуже важливо робити інформаційні паузи від читання новин, а натомість наповнювати себе позитивом, молитвою та не забувати пити багато води. Важливо також тримати у формі власне тіло: займатися спортом, працювати фізично, виділяти 70 хвилин для безперервної ходьби щодня, а ще медики радять вживати вітамін С. Докласти усіх зусиль, щоб врівноважити сон, адже лише сон відновлює емоції. Серед іншого – проводимо інформаційну підтримку, допомагаємо іншим, рятуємося гумором і грою, обіймаймося – це додає впевненості, посміхаймося – це оздоровляє, будуємо плани на майбутнє і говоримо якнайбільше миротворчих гасел: «Бог», «Любов», «Перемога», «Мир», «Дякую», «Слава Україні! Героям слава!» (Наталія Жигайло). До речі, однією з її ключових тез є першочергова потреба робити в житті інформаційні перерви. Що це означає? Необхідно бути не лише поінформованим про події у світі, а перш за все якісно виконувати свою роботу, адже саме вона є вагомим внеском у перемогу. Безперечно, важливо знати, коли наближається небезпека, щоб вчасно знайти прихисток. Водночас постійне, цілодобове очікування загрози – руйнівний процес для людини. Не варто надмірно переживати, адже якщо щось має статися, воно все одно станеться. Існує таке поняття, як доля. Недарма в народі здавна побутує легенда, що інколи страх забирає більше життів, ніж сама хвороба.
Одного разу зустрілися на дорозі паломник і Чума.
– Куди йдеш? – запитав паломник.
– Йду забрати п’ять тисяч життів, – відповіла Чума.
Минув рік, і вони знову зустрілися.
– Слухай, ти ж казала, що забереш п’ять тисяч, а загинуло п’ятдесят тисяч, – дорікнув паломник.
– Ні, свої п’ять тисяч я забрала, решта померли від страху, – відповіла Чума.
А де черпати сили для позитивного мислення? Віра у Бога, віра в себе, віра у свою Україну і пам’ять предків додає життєвої енергії. Сили з’являються тоді, коли ми завжди разом, коли ми не піддаємося страху, а обираємо надію замість відчаю.
На що варто звернути увагу, розпочинаючи спілкування з людьми, які зазнали травм війни, аби не нашкодити й водночас підтримати їх?
Починати розмову з людьми, які зазнали травм війни, варто з простих і щирих речей: посмішки, обіймів, підтримки, допомоги у віднайденні сенсу життя. Важливо чесно сказати: я, можливо, не проживала твого досвіду, але намагатимусь тебе зрозуміти, намагатимусь відчути твій стан і бути поруч. Іноді саме це дає людині більше сили, ніж будь-які слова. Бо справжню підтримку часто несуть прості речі, такі як горнятко кави, щира усмішка, теплі обійми, дзвінок після розмови чи коротке повідомлення наприкінці дня. Такі, на перший погляд, дрібниці повертають людині відчуття безпеки та нагадують, що вона не залишається наодинці зі своїм болем, а є на світі люди – які здатні підтримати і допомогти.
Щиро дякую Вашому журналістському «колективу з однією душею» за це інтерв’ю!
Редакція «МедіаКІТ»
