Наталя Габор — досвідчена журналістка, викладачка і надзвичайно творча особистість. «Стажування для мене — це завжди навчання, а я — вічний студент», — ділиться Наталя Богданівна. Саме ця відкритість до нового, готовність експериментувати і вдосконалюватися формує її підхід до викладання. Для неї важливо не лише передати знання, а й працювати зі студентами як із майбутніми колегами — підтримувати їхню ініціативність, відкривати потенціал і заохочувати до сміливого пошуку в сучасному медіасередовищі. Про перспективи журналістської освіти та нових медій, про розвиток новітніх технологій, про особисті захоплення і мрії говоримо із завідувачкою кафедри нових медій Наталею Габор.
Наталю Богданівно, розкажіть про свій викладацький досвід на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Що спонукало Вас обрати цю професію?
Якщо чесно, я ніколи не планувала стати викладачем. Нещодавно, розмірковуючи про свій професійний шлях, я з подивом усвідомила, що працюю на факультеті з кінця 1994 року. Час летить невблаганно! До викладацької діяльності я мала досвід роботи в редакціях, пройшла школу аспірантури. А щодо спонукання… Нічого не спонукало. Моєю мрією було стати журналісткою, і мені подобалось працювати в редакції, особливо в буремні 90-ті, коли професія переживала справжній розквіт. Але життя внесло свої корективи.
І як це сталося?
Одного разу, коли я відпочивала з донькою в Закарпатті, чоловік терміново викликав мене до Львова. Тоді ще не було мобільного зв’язку, і я, звісно, стривожилася, подумавши про найгірше, адже в мене залишилися старенькі бабуся і дідусь. Виявилося, що з факультету приходили колишні викладачі і запросили вступати в аспірантуру, яка щойно відкрилася. Чоловік, знаючи моє захоплення журналістикою, подав документи без мого відома. «Коли тебе кличуть, треба йти», – сказав він. Я вирішила спробувати. «Якщо вступлю, то це моя доля, – подумала я. – А якщо ні, повернуся до редакції». Я успішно склала іспити. І це був 1991 рік, час великих змін після проголошення незалежності України, надзвичайно цікавий час, який, безумовно, вплинув на моє подальше життя та професійний шлях.
Тепер ви очолюєте кафедру нових медій. Які у неї перспективи як наймолодшої кафедри факультету журналістики?
У нас — суцільні перспективи! Бо скажіть, де тепер нема нових медіа?! І кожен рік-два з’являються все новіші. Саме вони дозволяють і заставляють постійно бути в «тонусі». Це схоже на медицину, де без опанування нових технологій фахівець стає неконкурентоспроможним. Кафедра була створена у 2012 році завдяки зусиллям професора Потятиника Б.В., і з того часу ми активно розвиваємося. До нас приєдналися молоді викладачі з інших кафедр, які поділяють наше бачення освітнього процесу. Сьогодні наші колишні студенти стали нашими кращими викладачами. Вони навчають писати для вебсайтів, створювати короткі відео, працювати з великими даними та використовувати штучний інтелект. Також ми активно використовуємо майстер-класи, які проводять наші випускники та колеги з зарубіжних університетів, як в очному, так і в онлайн-форматі. Наша інноваційна лабораторія «Контент і технології» є центром для організації цих зустрічей. Мріємо доповнити її імерсивними технологіями, які дозволяють експериментувати з форматами та способами подачі інформації, дозволяють глядачам «пережити» історію, а не просто спостерігати за нею. Ми впевнені, що ці технології будуть розвиватися та ставати доступнішими. Кафедра має багато амбітних планів, і ми впевнені, що вони будуть реалізовані. Наші молоді викладачі мають багато цікавих та необхідних ідей. Ми віримо, що немає нічого неможливого, просто кожній ідеї потрібен свій час.
Ви маєте чималий досвід стажування в різних організаціях — як в Україні, так і за кордоном. Як цей досвід вплинув на ваше професійне бачення?
Стажування для мене — це завжди навчання, а я — вічний студент. Мені подобається відкривати для себе нові горизонти, і я досі не припиняю вчитися. Наприклад, недавно опановувала чергові премудрості штучного інтелекту. Тому я ніколи не сприймала стажування як формальність, а завжди прагнула отримати максимальну користь. В Україні найцікавішими були можливості не лише навчатися, а й ділитися знаннями, читаючи лекції студентам в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Згодом було навчання разом з іншими викладачами журналістики на базі Києво-Могилянської академії. Це було приблизно у 2011 році, і ми опановували навички роботи в мультимедійних виданнях. Найбільш тривалим, насиченим і пізнавальним було стажування в США 1999-2000 р.р. за програмою Junior Faculty Development Program (JFDP), так званий молодший Фулбрайт. Протягом дев’яти місяців я навчалася на факультеті журналістики та масових комунікацій Університету Айови. Це був неймовірний досвід: лекції з предметів, які на той час ще не викладалися в Україні, знайомство з інноваційними педагогічними підходами, доступ до величезної цілодобової бібліотеки. Нам також оплатили участь у двох конференціях в інших штатах. Але найбільше враження на мене справило стажування на «Голосі Америки». Саме цю радіостанцію мій дідусь слухав потайки вечорами, коли вона була заборонена. Важко передати, як я виросла в його очах, коли він дізнався, що я там стажуюся півтора місяця. Перебування в США дало мені відчуття, що немає нічого неможливого. Я навчилася не боятися пробувати нове. Захотіла поїхати на конференцію в Колорадо — написала і поїхала. Зацікавилася медіаграмотністю, про яку в Україні тоді ще мало хто говорив, — дізналася, де є потужні центри, написала — і мене запросили. Відважилась пройти стажування в «Голосі Америки», зробила зусилля і — ось воно. Коли учасникам JFDP дозволили пройти стажування в редакціях, я знайшла кілька цікавих для себе організацій. Насамперед написала на «Голос Америки», хоча й не дуже сподівалася на позитивну відповідь. Але наступного дня мені відписав заступник редактора Адріан Кармазин, запросив на стажування. Згодом він став керівником Української служби. Я досі намагаюся запросити Адріана в гості на факультет, коли він приїжджає в Україну, хоча він уже давно не керує цією службою. Вважаю, що закриття «Голосу Америки» — велика помилка, адже це була потужна «м’яка сила» з професійним колективом і колосальним досвідом. Пізніше були короткотривалі стажування в університетах Європи в рамках проєктів Erasmus+, які мені пощастило виграти. Усі ці стажування, можливість побачити роботу досвідчених українських та закордонних колег навчили мене не боятися нового, професійних ризиків, постійно вчитися та експериментувати.
Кафедра нових медій бере участь у різноманітних міжнародних проєктах. Розкажіть про основні результати такої співпраці.
Протягом роботи в університеті я брала участь у численних проєктах, і саме досвід у США навчив мене цінувати важливість проєктної діяльності. Там я зрозуміла, що навіть за умови належного фінансування університетів інноваційні ідеї потребують додаткового фінансування, яке можна отримати через проєкти. До того ж, у них проєктна робота належно заохочується, впливаючи на заробітну плату. Наші проєкти були різноманітними: від закупівлі техніки для комп’ютерного класу та запрошення лекторів, які ділилися останніми тенденціями в нових медіа, до модернізації журналістської освіти (включаючи відкриття сучасної лабораторії) та створення електронного посібника з екологічної свідомості для студентів. Особливо цінним був проєкт, який дав можливість викладачам, які володіють англійською мовою (робочою мовою більшості проєктів), не лише навчатися, а й відвідати провідні закордонні редакції, університети та лабораторії, поспілкуватися з колегами та дізнатися про їхні підходи до вирішення професійних проблем. Проєкт #NewME, ініційований доцентом Залізняком Ю. Б., був спрямований на розробку посібника та розвиток практичних навичок студентів у сфері екологічної журналістики. У співпраці з міжнародними партнерами ми навчали молодь використовувати нові медіа для створення екологічного контенту, який сприяє сталому розвитку. Серед ключових досягнень – розробка інструментів для молодіжних працівників, створення електронної навчальної платформи та запуск кросмедійного блогу для «зелених журналістів». Звичайно, кожен проєкт завершується звітами, які я не дуже люблю. Але є й приємні моменти: можливість побачити світ, відібрати талановитих студентів, які прагнуть навчатися та творити, та відправити їх на навчання за кордон, де вони успішно конкурують з іншими студентами. Це справді надихає та додає сил!
Що вам найбільше подобається і не подобається у викладацькій діяльності?
Подобається те, що в нас кожен день – інший. Приходять студенти зі своїми цікавими ідеями, часто бувають в гостях з майстер-класами колишні студенти. Навіть те саме продумане й не раз апробоване заняття, завдяки цьому кожного разу відбувається інакше. Не подобається зарегульованість нашої роботи, коли за все треба звітувати теками паперових та електронних документів, які забирають багато часу. Коли зміни, які надходять згори, часто носять бюрократичний характер, а ті зміни, які вкрай потрібні вже і негайно, доходять до студентів з великим запізненням. Це знецінює саму ідею змін.
Наталю Богданівно, які ваші улюблені способи відпочинку та відновлення сил?
Подорожі – моя пристрасть, джерело натхнення. На жаль, зараз це майже неможливо. Проте останні два проєкти подарували кілька поїздок до українських та європейських університетів. Хоч фізично це виснажувало, морально – надзвичайно підтримало. Люблю читати, коли немає термінових справ. Останнім часом – переважно медіатексти з мережі. Від романів відвикла, віддаю перевагу есеїстиці. Нещодавно відкрила для себе нову книгу Ніни Бічуї «Щодня може настати будь-який день» та її сина Романа Гериновича «Навчіться не говорити про очевидне». Це – дивовижна збірка. Пані Ніна пише про буденні речі, які щодня відбуваються довкола нас, про місця, повз які проходимо, про емоції, мову, читання й творення текстів, але вона бачить і описує це якось по-своєму, інакше. Я думала, як то назвати її стиль написання? Не знаю чи, прочитавши, ви погодитесь зі мною, але, як на мене, вона тексти химерить, мережить… До речі, Ніна Бічуя теж любить мандри й багато мандрувала, і у книжці йдеться про ті мандри. Інша частина книжки – від Романа Гериновича, її сина. Він — фотограф від Бога, фотограф-мислитель, фотограф-поет. Його фотокартини ідеально ілюструють мамине відчуття Львова і його власну філософію любові: до міста, до людей. Проте, я навіть не можу порадити: біжіть негайно купуйте книжку і читайте її, бо вона – не для всіх. Вона для тих, хто відчуває світ так само, або прагне цього.
І на завершення — знову до журналістської освіти! Як, на Вашу думку, виглядатиме вона у майбутньому, зважаючи на тенденції розвитку новітніх технологій?
Я не беруся робити довгострокові прогнози, але вже зараз очевидно, що протягом найближчих 5-10 років журналістська освіта зазнає кардинальних змін завдяки інтеграції штучного інтелекту (ШІ) в освітній процес. Студенти навчаться ефективно використовувати ШІ-інструменти для аналізу величезних масивів даних, створювати вражаючі візуалізації для своїх текстів, відео- та аудіоматеріалів, професійно редагувати зображення та працювати з різноманітними мультимедійними форматами. Технології віртуальної (VR) та доповненої (AR) реальності, які ми плануємо активно впроваджувати в нашій лабораторії, дозволять студентам занурюватися в епіцентр подій, досліджувати різні точки зору та отримувати безцінний практичний досвід роботи в «гарячих точках», але в безпечному віртуальному середовищі. Студенти та викладачі матимуть можливість розширити свої горизонти, подорожуючи та навчаючись, викладаючи протягом різних семестрів у провідних університетах України та світу. Варто зазначити, що навіть за останні 10 років світ журналістики зазнав колосальних змін як у технічному, так і в змістовному плані. Ми стоїмо на порозі нової ери, і наша кафедра готова до цих викликів.
Розмовляла Анна Бруй
