Андрій Вітрів – офіцер відділення цивільно-військового співробітництва 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила, молодший лейтенант. Позивний – «Священник». З початку повномасштабного вторгнення сумлінно і професійно виконує свої службові обов’язки на передовій, активно працює в гуманітарному і культурному напрямках. Андрій займається духовним розвитком і його впровадженням у військову службу. Військовослужбовець відомий своєю щирою підтримкою побратимів, своєю участю в мистецьких ініціативах і популяризацією збереження пам’яті полеглих Героїв. Воїн вправно грає на дримбі та зозульці, а також декламує патріотичну поезію, зокрема вірші полеглого побратима Юрія Руфа. Для багатьох він – не лише досвідчений офіцер, а й моральний авторитет. Про виклики війни, будні військовослужбовців та мистецтво у воєнний час говоримо із молодшим лейтенантом Андрієм Вітрівим.
Що мотивувало Вас стати військовим і долучитися до 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила? Що для Вас означає ця бригада?
Наша основна мета – зупинити ворога та забезпечити Україні гідне майбутнє. Усі ми бачили жахливі фото й відео з Бучі, Ірпеня та інших міст. Увесь світ жахнувся від цих кадрів. У нас з’явилося чітке усвідомлення того, що ми боремося за життя і майбутнє кожного українця. Тож моєю основною мотивацією був захист цивільного населення та нашої Батьківщини. Чому 24-та бригада? На початку в нас була можливість обирати, в яку бригаду вступити. Варто зазначити, що більшість військовослужбовців хотіли потрапити саме у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду, адже, жартома кажучи, стрибки з парашутом були привабливою перспективою. Але, коли ми прийшли в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, місць в цій бригаді вже не було. Тоді перед нами постав вибір: піхота (24-та бригада) чи Нацгвардія. Мої друзі – Володимир Рибалка та Олег Курський – запропонували обрати піхоту, тож, не вагаючись, я пристав на їхню пропозицію. Сьогодні 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила – це та сила, яка на досить великій території фронту здатна ефективно зупиняти ворога. Для мене 24 бригада – це, немовби, новий дім, у якому ми з товаришами, не зважаючи на бойові дії, намагаємось створити комфортні умови. І, цитуючи Андрія Ворона, додам: «Де б ти не був, ти – вдома».
Що найбільше закарбувалося у пам’яті з перших років війни? Розкажіть про досвід 2014 року
Хоч я і не безпосередній учасник АТО, проте все ж таки був дотичний до цих подій. Я досить багато спілкувався з військовими, учасниками бойових дій. Зізнаюся вам, що це був не найкращий досвід у моєму житті. Варто наголосити, що у багатьох військовослужбовців тоді був дійсно важкий психологічний стан. І якщо згадувати, що найбільше закарбувалось у пам’яті того часу – це, насамперед, культурні заходи, які об’єднували та підтримували моральний дух військових. Так, наприклад, концерт до Дня народження Тараса Шевченка. Цей захід був щирим свідченням того, що навіть у часи війни ми зберігаємо свою культуру і традиції. Також пригадую, що період Різдвяних свят завжди супроводжувався щирою й дзвінкою колядкою. У пам’яті закарбувалося, як ми з Антоном Дубієм займались різьбленням в студії. Це були приємні моменти, які давали сили жити й боротися далі.
Хоч ми й жили у стані війни ще з 2014 року, але ранок 24 лютого 2022 року змінив життя кожного з нас, зруйнував наші плани, мрії і змусив вчитися жити в нових реаліях. Якими були Ваші перші дії в той ранок? Що подумали і відчули у той момент, коли стало зрозуміло – розпочалася повномасштабна війна?
Ранок 24 лютого 2022 року я зустрів у парку «Знесіння», адже працював там спеціалістом з благоустрою і паралельно підробляв в охороні. Один з охоронців підійшов до мене і повідомив про початок повномасштабного вторгнення. Тоді вранці у мене було чимало справ. Я пригадую, як ходив з бензопилою і спилював деякі дерева. Згодом, виконавши все необхідне, я поїхав додому по військовий квиток. Дорогою вирішив зателефонувати своїм колегам і почав планувати те, як потрапити в Збройні сили України. Багато моїх друзів у перший же день пішли в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, я ж потрапив туди 27 лютого. Оскільки це було пізно ввечері, то ми вирішили залишитися там і переночувати. Уже вранці нас відвезли в частину. Хочу зізнатися, що в мене не було страху чи інших сильних переживань з цього приводу, я впевнено рухався вперед. Звичайно, дехто з хлопців дійсно дуже переживали і не знаходили собі місця. Але я поставився до цього врівноважено і абсолютно спокійно. Мій батько дуже часто ділився зі мною історіями про війну і УПА. І коли я був ще маленьким, то сказав татові: «Якщо буде війна, то я беру в руки автомат і йду воювати». А батько відповів: «Андрійку, не дай Боже війна».
Ваш позивний «Священник». Чому саме такий позивний? Чи закладений в нього певний символізм?
Потрапивши на позиції у районі Попасної (Луганська область), я почав знайомитися з побратимами. Я швидко дізнавався про те, хто є звідки, чи є хтось зі Львова. І випадково знайшов земляка – французького легіонера Івана з позивним «Француз». Під час перерви ми сиділи в підвалі однієї із шкіл. Я розповів йому, що є актором Львівського християнського театру «Еммануїл», і, щоб трохи зняти напругу, вирішив зіграти на дримбі (старовинний гуцульський музичний інструмент). Потім запропонував побратимам спільно помолитися, після чого витягнув Псалтир і прочитав молитву. Після цього Іван назвав мене «Священником», фактично подарувавши нове ім’я. Відтоді за мною й закріпився цей позивний.
Ви досить часто декламуєте вірші свого полеглого побратима Юрія Руфа. Що для вас означає пам’ять про нього? Чи допомагає поезія Вам зберігати внутрішню стійкість?
Юрій Руф – це та людина, яка духовно супроводжує мене навіть після смерті. Своєю творчістю він зміг довести, що людина жива доти, доки існує її праця. Юрій Руф сьогодні залишається справжнім авторитетом для молоді, а його поезія по-справжньому проймає душу. Після своєї смерті Юрій приснився мені і сказав: «Андрію, тільки не спіши». Це була дуже влучна порада, адже для того, щоб перемогти, нам потрібно чітко й без поспіху працювати, багато комунікувати і аналізувати. Також нещодавно в Холодному Яру відбулося вшанування його пам’яті. На жаль, мені не вдалося там побувати. Проте, творчість Юрія Руфа завжди зі мною. Справді, поезія дарує неймовірну силу. Коли люди читають чи слухають поезію, тоді настає справжня тиша і душевний спокій.
Ви брали участь у літературно-мистецькому вечорі «Нескорені серцем», де викладачі та студенти факультету журналістики вирішили подарувати частинку творчості військовослужбовцям 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила. Як ви думаєте, чим допомагають подібні заходи? Морально, чи вони є радше змогою відволіктись?
Це, насамперед, змога побачити щось прекрасне та нагода провести час з користю. Так, мистецький вечір «Нескорені серцем» справді був вишуканим і неймовірно красивим: поезії, пісні давали можливість не думати про погане, а просто слухати й відчувати, насолоджуватись моментом тут і зараз. Такі літературно-мистецькі вечори – це просто диво для військових, адже кожен із них залишився задоволеним. На мою думку, таких заходів потрібно проводити якомога більше.
Разом з командуванням 24-ої бригади Ви зустрічаєтесь з родинами полеглих воїнів та вручаєте ордени «Хрест Героя» (посмертно). Чи могли б ви пояснити, що це за відзнака і яке її значення для родин полеглих захисників?
Не описати словами, наскільки важливим є вшанування пам’яті полеглих Героїв та вручення їхнім родинам ордену. Це не просто відзнака – це визнання їхнього героїзму, відданості, любові та присвята себе Україні. І в майбутньому така форма вшанування буде вагомою частиною нашої культури. Традиційно захід розпочинається із спільної молитви – Панахиди, а вже пізніше відбувається саме вручення орденів «Хрест Героя». Такі сумні події завжди відбуваються важко, адже бачимо сльози дітей, матерів, дружин. Невимовний біль стискає серце кожного присутнього.
Якою Ви бачите Україну після перемоги?
Щоб відповісти на це запитання, я процитую пророчі слова митрополита Андрея Шептицького: «…Україна звільниться від свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам». Я думаю, що насамперед будемо відбудовувати зруйновані території, розвиватимемо різні галузі. І все ж після перемоги я бачу Україну сильною і процвітаючою державою, країною, яка стрімко розвивається, а люди в ній насолоджуються життям і є впевненими у завтрашньому дні.
Розмовляли Ярина Домашовець, Ганна Дмитрів
