Шепіт вікових стін факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, здається, сам навіює думки про важливість слова. У серці цього інтелектуального осередку, де кожна авдиторія дихає історією, панує надзвичайно творча атмосфера. Віднедавна факультет журналістики очолив Мар’ян Лозинський. Його життєвий шлях – це непросто пряма від дитячої мрії до сьогоднішньої посади декана. У юності Мар’ян Володимирович, можливо, бачив себе в іншій професії, однак життя майстерно сплело його долю з магією слова. Сьогодні він – не тільки керівник, а й добрий наставник, який власним прикладом демонструє високоморальні цінності, професіоналізм та глибоку повагу до журналістської справи. Про непрості виклики долі, про пріоритети розвитку факультету журналістики, про власні мрії і захоплення спілкуємося з деканом факультету журналістики Мар’яном Лозинським.
Мар’яне Володимировичу, зазвичай дітей запитують: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Про яку професію Ви мріяли? Поділіться своїми найяскравішими спогадами з дитинства.
Дякую! Ви мене повернули в минуле. Знаєте, у сьогоденні я намагаюся проаналізувати сторінки своєї життєвої книги. Вони завжди є різними за наповненням, але зміст один – це твій життєпис цікавих, різнобарвних, складних, але водночас веселих спогадів. Отже, я народився у прекрасному, мальовничому куточку нашої Львівської області – на Старосамбірщині – у невеличкому селі, посеред якого тече річка. Моє життя було пов’язане із складними побутовими умовами, адже мої батьки працювали в полі. Мама також працювала в колгоспі «Дружба». У мене є ще два молодші брати, але я в сім’ї найстарший, а це означало, що саме моїм обов’язком був догляд за домашнім господарством. Але, як то кажуть, – що це за господар, якщо у нього немає чи то корови, чи то кози, чи то якоїсь іншої тварини, без якої неможливо прожити в селі. І от наш тато купив козу, яку я гонив пасти. Можу сказати, що таким чином розпочалася моя «трудова діяльність» на канікулах. І ось з козою потрібно було переходити через річку Крем’янку. А взуття практично не було, адже батьки купували його двічі в рік – перед Великоднем і Різдвом Христовим. Потрібно було берегти взуття, і я не міг одягати його щодня через брак коштів. Тоді пасти козу мені довелося босоніж. І, звісно, що треба було переходити через річку. Тоді я вчинив дуже винахідливо і цікаво – сідав на козу і переїжджав через річку. Щоправда, коли про це дізналася мама, я добряче отримав від неї за цю таку «самодіяльність».
А от ким я хотів бути? Ну, розумієте, у сільської молоді тепер зовсім інше життя, ніж те, яке було у мене. Скажу по правді – я мріяв стати військовим, бо якраз тоді це було дуже популярним. І для мене військовий був не лише образом визволителя, а людини, яка була дуже відважною, сміливою і сильною. Я помічав, що ще тоді в мене проявлялися такі сентименти до захисту. Я не розумів значення Батьківщини, але твердо усвідомлював значення захисту своєї родини та односельчан. Уже пізніше для мене стала відома історія про героїчну боротьбу Української повстанської армії. Важливий історичний факт – до складу УПА входили мешканці нашого села. У нас був такий сотник на псевдо Залізняк. І ще пісні, які виконувалися у нашій сім’ї і родині, зміцнювали моє почуття національної гідності і патріотизму. Хочу вам сказати, що у тата було два брати – старший Михайло, а молодший Богдан. Старший був потужним патріотом. У релігійні свята він завжди любив співати патріотичні пісні. Пригадую собі також випадок, коли я був головою Профкому студентів Університету (1986 рік), тоді мав розмову з представниками спецслужб. Від них я довідався, що старший брат тата був заарештований і перебував у ізоляторі КГБ у Старому Самборі. Для мене це було несподіванкою, адже я цього не знав. І що ж відбувалося далі? Я приїхав додому і запитав про це у батька. Спершу, він не хотів казати, але згодом предметно мені переповів про те, як усе було. Коли його брат повернувся додому, то не міг розмовляти, адже там його тримали в несприятливих умовах. І ось під впливом цих подій у мене виникало велике бажання присвятити себе військовій справі. Проте, я зрозумів, що в мене не буде шансів з моїм нульовим знанням російської мови. І, як результат, моя мрія, на жаль, не була реалізована. Я дуже захоплююся українськими військовослужбовцями. З 2022 року я допомагаю ЗСУ і допомагатиму надалі. У мене є два сини. Один з них зараз служить у Збройних силах України і перебуває на передовій.
Мар’яне Володимировичу, Ви були дуже активним студентом факультету журналістики нашого Університету, активним членом Профспілки, різних студентських гуртків. Що з студентського життя Вам запам’яталося найбільше?
Для мене найбільш насичене і повноцінне життя – це студентські роки, проведені на факультеті журналістики. Наш курс налічував 75 студентів, з яких 28 дівчат. Якщо взяти загальноуніверситетську статистику, то загальна кількість студентів в Університеті становила понад шість тисяч. Отож, у вересні в нас почалося знайомство між собою. І, як правило, 70-80% хлопців – це були юнаки, які прийшли після служби у Збройних силах. Більшість моїх однокурсників були з незаможних родин. Вперше ми відчули себе справжнім колективом після перебування на сільськогосподарських роботах. У ті часи була дуже гарна практика, адже ми виїжджали від Університету на допомогу тодішнім колгоспам, радгоспам, які знаходилися у Миколаївській області. Ми допомагали там збирати овочі: помідори, цибулю та інші продукти, які вирощували в тій місцевості. Повертаючись з цієї подорожі, ми завжди щось привозили: хтось мішок цибулі, хтось кавуни, хтось помідори. Все забирали і везли не додому, а в гуртожиток, щоб відчути смак цієї надзвичайної продукції. А повернувшись після цих робіт на факультет, для нас розпочиналися важкі лекційні та практичні заняття. Чому важкі? Бо в той час нам читали предмети, які базувалися на ідеологічних засадах тих часів. Потрібно було конспектувати ці лекції, праці тогочасних класиків. Ну, хто спеціально піде в бібліотеку та буде конспектувати – це в своїй більшості були дівчата. І чесно кажучи, ми в них усе переписували. Заняття відбувалися у авдиторії 364 та авдиторії 350. І ми були не такі чемні, як сьогоднішні студенти: розмовляли, жартували, переписувалися. Щотижня я намагався приїжджати додому. Також я запрошував до себе хлопців з різних областей. Сільське життя тоді було набагато цікавішим, ніж сьогодні. Субота – завжди дискотека в клубі. Ну, і приїжджали на цю дискотеку не будь-хто, а студенти Університету Франка.
До речі, я мешкав у п’ятому гуртожитку в тримісній кімнаті. І, на мою думку, життя студента у ті часи найбільше було пов’язане саме з гуртожитком. Там справді творилося молоде студентське життя, побудоване на дружніх почуттях. Там можна було отримати всю інформацію, яка стосувалася Університету і факультету зокрема. У ті часи ми розуміли всю відповідальність за дотримання порядку в гуртожитку. І якщо його порушували, а такі випадки були, то самі і впорядковували. Контроль адміністрації факультету та Університету був надзвичайно строгим, адже були навіть спеціальні журнали санітарного стану в кімнаті. Життя було хоч і під контролем, але дуже цікавим та приємним. Що стосується активного громадського життя, то я тоді здружився із головою Профбюро факультету Володимиром Хімеєм, який зараз є генералом-лейтенантом СБУ. Він, власне, і залучив мене до такої профспілкової роботи. На мою думку, Профспілка в ті часи була дієвою організацією, яка допомагала студентові. Ми займалися і розподілом місць в гуртожитку, і поселенням, а також надавали матеріальну допомогу, організовували демонстрації, приурочені до певних дат. Навчаючись на факультеті журналістики, я тричі влаштовувався на роботу. Моя перша робота – двірник в школі №50 міста Львова. До початку занять я встигав прибрати територію. Разом з одногрупниками працювали вантажниками на Львівському пивному заводі. Звичайно, що працювали ми вже після усіх занять. Згодом у нас прокинулася велика любов до театру. Вчотирьох з друзями ми пішли працювати монтувальниками сцени в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Ми готували сцену до вистав, змінювали декорації тощо. Я передивився усі можливі вистави по декілька разів, навіть робив делікатні спроби рецензування деяких вистав. Найголовніший підсумок моїх студентських років – це утвердження поваги та любові до факультету. Ці роки сформували мій характер, розуміння та значення Університету в житті. Якби була можливість, я на мить хотів би повернутися у ті часи, але, на жаль, життя цього не дозволяє.
У різні періоди свого професійного життя Ви займали різні адміністративні посади в Університеті. І ось Ви очолили факультет журналістики. Чи плануєте використовувати свій професійний адміністративний досвід у керівництві факультетом?
Тривалий час я працював на посаді Проректора Університету. У мене склалися винятково позитивні враження від спільної роботи з очільниками нашого Університету. На мою думку, Ректори зробили чимало добрих справ для нашої Альма-матер. Їхній досвід спонукав мене почерпнути чимало корисного для своєї діяльності. Усе, що знаю і можу, хочу віддати факультету.
Декан факультету має свою команду заступників, які відповідають за різні напрямки роботи. Як оцінюєте роботу вашої команди загалом?
Три місяці я виконував обов’язки декана факультету журналістики. За цей досить короткий проміжок часу я побачив те, що можна покращити на нашому факультеті. Декан факультету – це не чудотворець. Декан має бути в ролі диригента. І якщо я не вмію грати на трубі, а ви, скажімо, на скрипці, то ніхто не зрозуміє, який музичний твір ми виконуємо. Тому я покладаюся саме на свою команду заступників, завідувачів кафедр. Вважаю за доцільне звітувати за виконану роботу. Так же само буду ініціювати, щоб завідувачі кафедр теж звітували про свою роботу. Разом із творчим колективом зможемо сформувати власну концепцію розвитку факультету майбутнього.
У роботі ми завжди стикаємося з певними труднощами. Мар’яне Володимировичу, яка проблема на факультеті журналістики, на Вашу думку, є найбільш складною?
Я багато років знаю факультет, викладачів, завідувачів кафедр. І, як на мене, найголовніша проблема – кадрова. Науково-педагогічних працівників у нас є 60, з яких 32 – доценти. Але якщо послуговуватися спортивною термінологією – ми не маємо «лави запасних». На факультеті журналістики працює сім докторів наук, а лише один із них – не пенсійного віку. І без допомоги Ректорату це питання буде для мене надзвичайно складним. Якщо ми говоримо про залучення науково-педагогічного персоналу до викладання на факультеті журналістики, то це тягне за собою великі труднощі. Щоб запросити професора до викладання на факультеті, треба запропонувати йому соціальний пакет, а його, на жаль, немає. Підготувати доктора наук тут, на факультеті – складно, бо немає докторантури. Так само гостро постає питання і аспірантури. За чотири роки із 48 аспірантів захистилася лише одна особа. Однією з головних перешкод є і матеріальний статус майбутнього науковця. Я усвідомлюю ситуацію, яка є на факультеті, розумію усі складнощі. Я впевнений, що завдяки команді професіоналів своєї справи зможемо зреалізувати заплановане.
Як Ви можете оцінити роботу кафедр факультету та які напрямки потребують особливої уваги?
У нас на факультеті журналістики функціонує шість кафедр, стан роботи яких очевидно потребує докладнішого аналізу. Наприклад, завдяки завідувачеві кафедри зарубіжної преси та інформації відкрилися дві освітні програми – «Міжнародна журналістика» для бакалаврського рівня та «Міжнародна журналістика» для магістерського. На мою думку, на кафедрі досить обізнані викладачі, які відповідають сучасним вимогам, ініціативні та перспективні.Перспективною та цікавою є кафедра нових медій, на яку я особисто покладаю великі надії. На кафедрі працює висококваліфікований науково-педагогічний колектив. До речі, проєкт «Медіакіт», який реалізовує колектив лабораторії «Контент і технології», є серйозним проривом у галузі журналістики не тільки для нашого університету, але й для інших вишів. Кафедра української преси та кафедра мови засобів масової інформації також дуже цікаві. На кафедрах працюють перспективні науковці, з якими можна вдало співпрацювати. Кафедра теорії і практики журналістики – це кафедра, яку я знаю найкраще. Дякуючи Ректорові Університету, до роботи на кафедрі ми залучили 13 журналістів-практиків, які передають свій практичний досвід нашим студентам. Цей процес ми й надалі будемо продовжувати. Кафедра радіомовлення і телебачення започаткувала цікаві проєкти і залучає практиків до освітнього процесу.
Мар’яне Володимировичу, які напрямки плануєте вдосконалювати та які нові освітні програми плануєте впроваджувати?
У перспективі, можливо, буде утворена ще одна кафедра. На факультеті одна спеціальність – «Журналістика». Цього, звісно, замало. Постанова Кабінету Міністрів України дозволяє відкривати інші спеціальності. Головне, що є добре зораний ґрунт, і коли посієш в нього добре зерно, то обов’язково збереш чудовий урожай. А що означає «добре зерно»? Це науково-педагогічний колектив Університету та сучасне обладнання. Важливим питання для мене є створення умов для освітнього процесу. У першу чергу – це авдиторії. Для цього ми розпочали ремонт у авдиторії 105, у якій можна буде помістити близько 70 осіб – один потік.
Зміни та вдосконалення – це завжди добре. Відомо, що у Вас є програма розвитку факультету на найближче п’ятиріччя. Одним із ґрунтовних напрямів – міжнародна співпраця. Як будете реалізовувати ініціативи співпраці з університетами-партнерами?
Міжнародна співпраця – це дуже важливий аспект розвитку факультету журналістики. За моєю ініціативою у березні цього року ввели посаду заступника декана з міжнародної співпраці. І у найкоротший термін від доцентки кафедри нових медій Юліани Лавриш надійшли пропозиції щодо розвитку міжнародної співпраці. Щомісяця викладачі та студенти беруть участь у серії англомовних семінарів, спікерами яких є наші колеги з університетів-партнерів. Щотижня студенти беруть участь у подкастах «Wymiana akademicka», які організовує у Щецінському університеті наша колега доцентка Мирослава Рудик. Наразі маємо тісну співпрацю із трьома потужними польськими університетами – Щецінським університетом, Університетом Адама Міцкевича у Познані, Ягеллонським університетом. Розвиваємо співпрацю із турецькими колегами – Університетом міста Айдин, з німецькими колегами – «Дойче Веллє Академія». Окрім того, наші студенти та викладачі є постійними учасниками академічних обмінів програми Erasmus+.
Мар’яне Володимировичу, яка ваша улюблена книга?
Першу книгу я взяв у сільській бібліотеці в 1963 році. У селі не було світла, а працювали лише такі собі генератори. І коли ввечері хотів читати, то часто батьки казали про те, що потрібно економити світло. Проте любов до книги переважала. У мене вдома є бібліотека, частину з якої привіз з Мюнхена. А другу частину своєї бібліотеки я набув під час роботи на посаді Генерального директора видавництва «Місіонар». Час від часу я читаю Святе Письмо. Моя робоча книга – це «Думки у спадок» Блаженнішого Любомира. Ця книга зі мною постійно. Навіть у своїй програмі розвитку факультету є слова Блаженнішого Любомира Гузара. Часто свій робочий день я розпочинаю із думок Блаженнішого. Я мав нагоду спілкуватися з ним особисто – це унікальна людина.
А от нещодавно я прочитав особливу книгу «На гребені полум’я» авторства Саманти Пауер. У цій книзі мені імпонує кожна сюжетна лінія. До речі, авторка була Постійним представником США при ООН.
Можливо, Ви маєте якісь хобі чи захоплення? Розкажіть, будь ласка, про них.
Моє хобі – це збирання грибів. У п’ятій годині ранку я прокидаюся, дивлюся у вікно – бачу погода добра. Я заварюю собі каву, заводжу автомобіль і їду. Розкажу вам про свій секрет збирання грибів. Я заходжу в ліс з молитвою, а коли знаходжу гриб, тоді цілую його та кладу в кошик. І тоді з’являється бажання збирати ще і ще. Я збираю білі гриби. Збираю рижики – це такі гриби, кожен з яких треба ретельно помити. І дуже часто з цією роботою я сиджу до третьої години ночі. Пошук грибів – це не якесь споживацьке бажання. Збирання грибів – це своєрідне спілкування з природою. Ти заходиш у ліс, який, немовби, спілкується з тобою. А ще ти зупиняєшся на хвилинку і слухаєш спів дерев.
Розмовляла Ангеліна Гаряча
Фото: Олександра Шайтан
